На Тернопіллі немає ані гір, ані моря! Туди їдуть за замками та печерами. А ще там є:
- один із найзатишніших облцентрів України – файне місто Тернопіль;
- три віадуки, біля яких захочеться почекати на “Хогвардський експрес”;
- одразу два великих паломницьких центри – Зарваниця та Почаїв;
- мальовничі руїни, замок-корабель, перебудований із типової бетонної контори луарський замок, красиві палаци, історичні твердині;
- унікальна вишивка, скульптури Пінзеля, типові східноєвропейські містечка;
- наш найпечерніший край – Оптимістична, Кришталева, Вертеба та Млинки;
- земля покинутих костелів – їх тут десятки;
- і звичайно, один із найвідомиших краєвидів країни – “підкова” Дністра в Заліщиках.
Тернопільщина як туристична дестинація – прекрасна. А якщо хтось таки спитає про докази — вони в цьому путівнику.
💡 Путівник створено за підтримки 
➡ Інші путівники регіонами та цікавими місцями України – тут.
Файне місто Тернопіль
Один із найзатишніших облцентрів України, Тернопіль (225 тис. жителів) має небагато архітектурних пам’яток. Він бере іншим – чистотою, ставом, у якому віддзеркалюються храм і замок, гарною камерною атмосферою. Праві були Гадюкіни: Тернопіль – файне місто!
Окраса міста – Тернопільський став (понад 300 га) – водойма штучна. Колись на його місці були болота на річці Серет. Греблю звів засновник Тернополя Ян Тарновський (від його імені походить і назва міста) у 16 ст. За Середньовіччя кригу зі ставу взимку носили в пивниці замку. Кажуть, у радянські часи в магазині «Торговий світ» по вул. Руській, поруч із твердинею, зберігали морозиво саме в тих легендарних пивницях. Завантажували взимку, а реалізовували аж до осені. Одного разу пивниці пограбували. Злодюжки не зачинили за собою двері – і сонячні промені вперше потрапили в підземне царство холоду. За кілька днів все міське морозиво потічками стекло в став.
Між ставом і центром міста тягнеться парк ім. Шевченка. Маленькі острівці називають островом Закоханих і «Чайкою». В теплу пору року можна покататися на катері (причал поруч із замком) і дістатися до міського пляжу. В будь-яку пору року на ставку рибалять: тут водяться коропи, соми, щуки. В 1987 р. на Тернопільському ставі проводили чемпіонат світу з водомоторних видів спорту.
Якщо ви приїдете до Тернополя поїздом, від вокзалу (1870 р., відновлено у зміненому вигляді у 1952 р.) до історичного центру недалеко: перейти вул. Хмельницького, Театральний майдан і бульвар Шевченка. Тут у мирний час відбувалися різдвяні ярмарки, міські свята, шкільні випускні. У сквері поруч – пам’ятник Шевченку. Біля театру – великі кулі, які тернополяни називають «пам’ятником шарі». Навіть придумали легенду: пощастить тому, хто загадує бажання, доторкнувшись до однієї з куль.
Домініканський костел св. Вікентія
Найцінніша архітектурна пам’ятка міста – бароковий Домініканський костел св. Вікентія (зараз катедральний собор Непорочного Зачаття Діви Марії УГКЦ, вул. Й. Сліпого, 1749-1779). На храм дивиться монументальний вершник із мечем у руці: пам’ятник Данилу Галицькому (скульптори Борис і Богдан Руді, Олександр Міщук) встановили на Майдані Волі у 2001 р. На шумній вул. Руській – церква Різдва (1602-1608). За переказами, тут молився гетьман Хмельницький.
Тернопіль сильно постраждав у Другій світовій війні (місто було настільки зруйнованим, що центр області хотіли перенести до Чорткова). Тож із старої забудови залишилося небагато. На бульварі Шевченка та вулицях Руській, Сагайдачного, Франка, Чорновола і Валовій збереглися еклектичні кам’яниці зламу 19-20 ст. Від тернопільських укріплень лишився неодноразово перебудований замковий палац (1540, вул. Замкова, 12) над озером. Про оборонне призначення споруди, в якій зараз спортшкола та прибудовано ресторан «Максим», нагадують хіба товсті стіни. Після турецького нашестя 1672 р. замок лежав у руїнах: будинки спалені, склепіння обвалилось, вежі підірвані, підйомний міст без ланцюгів, вали пошкоджені. У 19 ст. граф Ф. Коритовський переробив замок під палац. З 1843 р. там розташовувалися казарми. Після Другої світової мури, браму та руїни Нового замку розібрали. Зараз на їх місці готель «Тернопіль».
На підвищенні над ставом – мурована Воздвиженська церква (Церква над ставом), найстаріший храм Тернополя (поч. 16 ст.). Серед збережених довоєнних споруд – пансіонат йозефіток, де колись навчалися доньки міської знаті (1904, зараз обласна прокуратура), офіцерське казино (міськрада, вул. Листопадова), Австро-Угорський банк (Нацбанк), шпиталь для душевнохворих (1888, школа № 5), Міщанське братство (філармонія), вілла Грабовського (обласна бібліотека), реальна гімназія (гімназія ім. Франка), гімназія «Рідна школа», де навчався Лесь Курбас (1872, вул. Качали).
На обід можна податися в «Старий Млин» (вул. Бродiвська, 1а), симбіоз ресторану і етнографічного музею. Етнографія часом перемагає: такої кількості старих гасових ламп, замків, глечиків вистачило б на всі районні краєзнавчі музеї разом із запасниками.
Навколо Тернополя
Село Біла – передмістя Тернополя. Цікаве садибою-музеєм знаменитої оперної співачки Соломії Крушельницької (1872-1952). В селі пройшли дитячі роки діви. В експозиції документи, світлини, афіші, меблі, сценічні прикраси та одяг співачки. У іншому передмісті, Острові – розкішна брама зруйнованого маєтку Баворовських і модерністський костел, перетворений на житло (здається, єдиний такий випадок в Україні).
У Баворові на колишньому замчищу (збереглися пивниці) стоїть перероблена з замкового костелу (16 ст.) церква св. Йоана Хрестителя. В селі збереглося кілька фігур. Найцікавіша розташована неподалік відреставрованого римо-католицького костелу в центрі: наївне і щире бачення відомої скульптури П’єта Мікеланджело. Крихітний Христос обважніло звисає в обіймах Марії – літньої селянки з простими рисами обличчя і великими босими ногами. Старі придорожні фігури, скульптури на цвинтарях, статуї святих у дворах – місцевий феномен, більше стільки старих і часто дуже наївних скульптур ви не побачите ніде у країні.
На захід від Тернополя
З Тернополя прямуємо на захід. Якщо власної автівки нема, доведеться скористатися автобусами. Але ковід проїхався по громадському транспорту важким танком – ця галузь так і не відродилася у повному масштабі. Багато рейсів відміняються або й взагалі більше не існують.
Бережани
Як на мене, Бережани (понад 20 тис. жителів, відомі з 1375 р.) – одне з найцікавіших міст країни. З 2001 р. тут діє Державний історико-архітектурний заповідник. Підніміться на Бернардинську гору. З підніжжя закритого для відвідування монастиря бернардинців (дитяча колонія, де відбував свій перший строк Віктор Янукович) відкривається панорама з усіма головними міськими вертикалями: ратушею, баштами Троїцької церкви, дзвіницею костелу. Наша ностальгія за європейськими панорамами в Україні може розбурхатися не на жарт: перед очима буде справжнє центрально-європейське місто в симпатичному оточенні з пагорбів, лісів і велетенського ставка. Згори непомітний жалюгідний стан вірменського костелу і руїна замку, колись наймогутнішого на Опіллі, страшний асфальт міських доріг і прибудови, які перетворюють сецесійні вілли у негармонійні скрині. Згори Бережани прекрасні.
Під пагорбом – неоготичний банк, колишня допомогова каса (1910, вул. Банкова, 6). Тут класні маскарони: жіночі голівки, хитрий чолов’яга, що ховає посмішку у вусах, мавпи, голови козлів. На початку вул. Бандери – еклектична пошта (поч. 20 ст.). До міських костелів можна прямувати вулицями Академічною або Вірменською. Милі обидві: тут цілі квартали забудови початку 20 ст. Далі скромний вірменський костел Різдва Діви Марії (1764). Ще кілька кроків Вірменською – і підходимо до фарного костелу (1600-1620, вул. Братів Лепких, 1). Дзвіниця (1741) — колишня оборонна башта. На вул Валова, 11, стоїть оригінальна вілла адвоката Андрія Чайковського (1910).
Під №1 на площі Ринок – ратуша (1811). Тут до 1910-х рр. розташовувалась бережанська гімназія (відкрита в 1789 р.), де навчалися багато західноукраїнських письменників та громадських діячів. У магістраті працює краєзнавчий музей із філіалом-кузнею у внутрішньому дворику, а також музеї книги, письменника Богдана Лепкого та репресованої церкви. Навіть місцева газета називається «Бережанська ратуша».
З протилежного боку площі (пл. Ринок, 12) – Троїцький греко-католицький собор і монументальний Тарас Григорович (1993). Кількасот метрів від Ринку в напрямку автостанції – замок Сенявських (вул. Франка). Ренесансна твердиня на межі Галичини і Поділля (кордон біля самого замку підкреслює русло Золотої Липи) була окрасою Бережан протягом 400 років. Це вже 20 століття перетворило фортецю у нещасні руїни.
На замковому дворі в 17 ст. зведено палац, що славився розкішними інтер’єрами. З кінця 18 ст. аж до 1930-х рр. замок, продовжуючи номінально бути власністю Любомирських і Потоцьких, насправді став казармами. Вояки розграбували майно, знищили ліплення, розписані стелі. Великі батальні картини були розрізані на шматки, з яких шили мішки. Пізніше частина території була перетворена на бровар. Замкова каплиця, мавзолей Сенявських, сильно постраждали під час Першої світової. Останні роки тут в’яло відбувається реставрація. За справу взялися лише тоді, коли в унікальній усипальні обвалився дах.
Рай, Лісники, Скалат, Скорики, Полупанівка, Токи
Розумію, як це звучить, але ж правда: Рай розташований за 2 км на південний захід від Бережан, між лісами та горами. Веде до Раю двокілометрова алея, засаджена 200-літніми липами. Чудовий маршрут для післяобіднього моціону. Зліва – Вовкова гора, хоча вовків тут давно немає. В Раю (700 мешканців) нас цікавлять парк та палац. У 17 ст. тут був мисливський замок, де після ловів відбувалися бали та прийоми. Пізніше на його місці звели палац. Про походження назви є легенда: “Якось гуляв Адам Сенявський із нареченою Євою і обдумував, яку б назву дати місцевості. Наречена й каже: «Ти Адам, я Єва, хай ця оселя має назву Рай». І хоча в Адама Сенявського не було дружини Єви, імена всіх його наречених історикам невідомі.
Якщо відправитися з Бережан у рогатинському напрямку, потрапимо у Лісники. В лісі за селом, біля вказівника “Хресна дорога“, спуск в урочище Монастирок. 150 м донизу – і ви біля велетенського останця, котрий століття тому скотився донизу: 5 м заввишки, 7 м завширшки, на бічній стороні різьблене розп’яття. Дивно: камінь називають Чортовим, а на ньому – Христос. За легендою, розлючений чорт ніс вночі каменюку, щоб скинути її на дерев’яну церкву, що стояла біля скелі. Але не доніс (чи то втомився, чи півні закукурікали) і полишив камінь у лісі. Місцеве джерело вважається цілющим для людей із проблемами зору. В міжвоєнний час Лісники навіть намагалися бути бальнеологічним курортом.
Чотири башти замку (1630) в Скалаті виростають у самому центрі містечка, біля автостанції та відреставрованого костелу. Замок теж відновлюють і це добре.
В Старому Скалаті неподалік костелу св. Якуба Стрепи і церкви св. Косми і Дем’яна – музей-садиба геніального режисера і реформатора українського театру Леся Курбаса (1887-1937). Старий Скалат перетікає в Полупанівку з пафосними скульптурними групами на Святій горі.
Неподалік щойно народженого з-під землі Збруча, на кордоні Поділля і Волині лежить Підволочиськ – чималий транспортний вузол Львівської залізниці. Коли сюди дотягли в 1856 р. залізницю з Тернополя, Підволочиськ став головним прикордонним пунктом між Австро-Угорщиною і Росією. Листівки початку 20 ст. демонструють показну будівлю вокзалу і вусатих добродіїв у одностроях прикордонників. Вусані позують на фоні шлагбауму, і за спиною в них на тисячі кілометрів простягається Російська імперія. Рух потягів у той час був жвавим: російська знать їхала на європейські курорти, купці везли на нові ринки збуту золото, хутро, сільгосп-вироби. Підволочиськ не міг не змінитися: колишнє село вибухнуло численними готелями, банками і ресторанами. З вікна потягів, що прямують на Львів, зараз видно цілком радянську за духом центральну площу. Трохи далі – сецесійний блакитний будинок із башточками (музей УПА).
Скорики в радянські часи славилися колгоспом-мільйонером, традиції господарювання котрого продовжуються дотепер. Мінеральні добрива тут закупають ешелонами, а ферми в навколишніх селах виглядають дуже пристойно. Лише у недільні ранки відкрита місцева церква св. Івана Хрестителя і є можливість побачити чудовий шестиярусний іконостас (17-18 ст.), який нібито доставили на волах із Києва за наказом Богдана Хмельницького.
Руїни замку (16 ст.) у Токах віддзеркалюються у воді великого ставка. Географічна загадка: замок довгий час належав до сусіднього села, а колись містечка, Ожигівців. Ожигівці відійшли до Російської імперії, а замок чомусь залишився у австрійській юрисдикції.
Збараж
Збараж (13 тис. жит.) із передмістями вартий кількох годин вашого часу. Головна цікавинка – замок на Замковій горі (вул. Морозенка, 28). Перший його проєкт виготовлений венеціанцем Вінцентом Скамоцці, автором трактату “Про ідею універсальної архітектури”. Перша руйнація “ідеальної” збаразької фортеці сталася в 1648 р. Козаками, звичайно ж. Більшості назва Збараж асоціюється з “Вогнем і мечем” Генріка Сенкевича: з 10 липня по 25 серпня 1649 р. стотисячне військо Хмельницького взяло в облогу польський гарнізон у Збаражі. На допомогу полякам вийшла армія, керована королем Яном ІІ Казимиром.
Гетьман атакував поляків під Зборовим і мало не взяв короля у полон. На заваді став союзник Хмельницького кримський хан Іслам-Гірей. Він пригрозив, що перейде на бік Яна Казимира, якщо бойові дії не припиняться.
Результатом став Зборівський договір, за яким реєстр козацького війська було скорочено до 40 тисяч, а в складі гетьманської держави залишились Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. Волинь, Поділля та Полісся відійшли до Польщі. Під мурами Збаразького замку загинув корсунський полковник Станіслав Мрозовицький, тяжко був поранений Іван Богун. До середини 19 ст. споруда переходить у власність Потоцьких, які перенесли сюди частину художньої колекції. Крім краєзнавчого, в замку діють музеї Івана Прашка (1914-2001, греко-католицький єпископ Австралії, уродженець Збаража) та хліба. Твердиня сьогодні – штаб-квартира Національного заповідника “Замки Тернопілля”.
Ринкова площа (зараз Майдан Франка) небагато зберегла з минулих часів, проте поруч розташовано відразу чотири храми. Не дивуйтесь заглибинам землі на площі: Збараж лежить на системі підземних ходів, час від часу трапляються зсуви. На захід від ринку – колишня синагога (вул. Шолом-Алейхема, 1). На північ – Воскресенська церква (1760-1764). Костел св. Антонія монастиря бернардинів (1723, вул. Незалежності, 8-10) – головна архітектурна домінанта середмістя. Недалеко від костелу — церква Успіння Богородиці (1755-1758), колишній тринітарський костел.
Якщо вирушити вулицею Лесі Українки в західному напрямку, за 2 км потрапимо до кладовища. За ним виходимо на місцерозташування першого земляно-дерев’яного збаразького замку. Фактичного кордону між Збаражем і Старим Збаражем немає. Вид із Замкової гори на Медобори навколо вартий увійти в Топ-10 найгарніших краєвидів України. Мальовнича товтра напроти – Бабина гора. За переказами, тут стояла церква, яка провалилася під землю разом із парафіянами. Від пам’ятника видно куполи залужанської оборонної Преображенської церкви (1600) у лісі праворуч. У 15-18 ст. тут діяв монастир св. Онуфрія.
На горбах обабіч траси М19 розкинувся Вишнівець (3,4 тис. жит.). Звідси походить легендарний засновник Запорізької Січі Дмитро Вишневецький (Байда), нащадок волинських князів Гедиміновичів. Ліворуч від траси зберігся замок, що пам’ятає 1603 р. Тоді князь Адам Вишневецький дав прихисток авантюристу iз Московії Грішці Отреп’єву, більше відомому як Лжедмитрій I. У 1744 р. маєтність переходить до Мнішеків, які розбудовують палац. Чудова картинна галерея, інтер‘єри в стилі рококо робили резиденцію в Вишнівцях найгарнішою на Волині. В 1857 р. палац став власністю графа Володимира де Броель-Платера. В цей час багато картин, частина бібліотеки на 15 тисяч томів та інші цінні речі вивезли з палацу до Києва, Варшави та Росії. Нижче палацу стоїть призамкова Вознесенська церква (1530), усипальниця князів Вишневецьких. За місцевими легендами, тут брали шлюб Марина Мнішек та Лжедмітрій. На протилежному березі Горині видно руїну костелу св. Михайла.
Кременець
Кременець (20 тис. жит.) – одне з найяскравіших міст Західної України серед мальовничих Кременецьких гір (найвища точка – 408 м), в природньому каньйоні річки Ікви. Здалеку видно Замкову гору Бону (397 м) із руїнами фортеці. Разом із Почаївською Лаврою з 2001 р. Кременець утворює Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник. У 1536 р. король Сигізмунд І подарував Кременець і околиці своїй дружині Боні Сфорца. Скільки ж недоброго говорили свого часу про цю володарку Польщі! Начебто прагнула королева-італійка вічної юності. А що пластичної хірургії в ті часи не було, то використовувала кров невинних дівчат. А легенда про міст із волосся, яким королева добиралася у замок? А переказ, що Бона переховується в криниці підземного палацу і на Великдень виходить із підземелля, тримаючи у роті золоті ключі від таємничої скарбниці, повної золота? І хоча Бона жодного разу не відвідала свої волинські маєтки, давні легенди бентежать уяву. Ех, де наші кіношники?
Історичний центр Кременця можна швидко обійти пішки. Всі ключові споруди розташовані поруч: мурований парафіяльний костел, синьо-біла Миколаївська церква (16 ст., екс-францисканський костел), велетенський Колегіум, Богоявленський монастир із високою бароковою дзвіницею (1636 р.). Трохи осторонь знаходяться будинки-близнюки з 17-18 ст. та класицистичний палац Кароліни Дзембровської (18 ст.). Кременець – батьківщина відомого польського поета Юліуша Словацького (1809 –1849). Його музей знаходиться на вул. Словацького, 26, неподалік від ботанічного саду. За кілька км на північ від Кременця – Білокриниця з неоготичним палацем.
Білокриниця
💡 Про нього ми писали в збірці 20 найцікавіших палаців у регіонах України
Почаїв
Домінанта Почаївської Лаври на пагорбі висотою 386 м – Успенський собор (1771-1783). В інтер‘єрі є ікони з 1646 р. Троїцький собор у давньоруському стилі (1910 –1913) зведено за проектом архітектора Щусєва. Велике мозаїчне панно південного порталу виконане за ескізом Миколи Реріха. В Лаврі є печерна церква монаха Іова, келії (1771-1780), архієрейський будинок (1825), дзвіниця (1861-1871, 65 м) і надбрамний корпус (1835). В Почаєві можна оглянути залишки ринкової площі (перед Лаврою), церкву Всіх Святих (1773-1775) та дерев’яну Покровську церкву (1643) в передмісті Старий Почаїв.
Чортків
Друге за величиною місто Тернопілля, Чортків (28 тис. жит., відомий із 1522 р.) вартий хоча б кількох годин. Місто тримається своєї пекельної назви, хоча спроб перейменувати його було чимало. В 1930-х роках польська влада задумала зробити тут курорт, не гірший за популярні тоді Заліщики. Під таку справу вирішили назвати місто Дябелкув (diabel з польської – чорт). Та грянув 1939 рік – не встигли. В радянські часи нова спроба: до 70-річчя Сталіна хотіли перейменувати у Жовтневе. Знову не вийшло! Третя спроба «змінити прізвище» прокотилася Чортковим у 1999 р., коли місцеві бабусі вирішили грати від супротивного і збирали підписи під вимогою назвати Чортків Богородичним. Міська влада відмахнулася бюджетними дірками: немає грошей на нові вуличні таблички.
Відправною точкою прогулянки Чортковим хай буде білосніжний Петропавлівський собор у формі тризуба. Поруч головний майдан міста (магістрат 1926 р., пам’ятник Шевченку та багатоповерхова коробка райради). На його задвірках – дерев’яна Успенська церква зведена в 1635 р. кушніром Миколою Драчуком і шевцем Гаврилом Журавлем. Компактне середмістя шумить базаром від ратуші і до костелу св. Станіслава. Від первісного храму, зведеного у 1610 р., залишилося небагато: в рік 400-ліття святині її перебудували в стилі надвіслянської готики. Нижче на Ринковій площі збереглись торгові ряди (19 ст.) з фахверковою годинниковою вежею з флюгером-півником. Збереглися 2 синагоги — малопоказна Головна біля ринку (1680) та затиснута між п’ятиповерхівок, схожа на палац Нова (вул. Шевченка), в якій зараз станція юних техніків.
Якщо спуститися від костелу до річки Стрипи і перетнути міст, за Покровською церквою (1905-1909) побачимо п’ятикутний замок Гольських (1610, вул. Замкова, 1). З осені 2021 р. його реставрують. Всупереч логіці, фортецю зведено не на узвишші, а під горою.
Неподалік вокзалу – дерев’яна Вознесенська церква (1717, вул. Залізнична). Ще є карітас із греко-католицькою церквою Непорочного Зачаття (колишній монастир шаріток); краєзнавчий музей неподалік від Успенської церкви; сецесійні кам’яниці, яких набереться не один десяток.
Якщо є час, можна відвідати село Переходи, де на хуторі Чорний Ліс знаходиться незвична римо-католицька святиня у металевій цистерні для води. Прибудували до бака ґанок, обсадили туями — і моляться. Дещо апокаліптична картина, але місцевий ксьондз впевнений: не важливо, де молитися, важливо як.
Лише 11 км на південний схід відділяють центр Чорткова від «Спелеохати» у селі Залісся – старту мандрівок у печеру «Млинки». 53 км звивистих лабіринтів, усіяних сталактитами і сталагмітами, спелеологи називають «еталоном гіпсового карсту». У вічній прохолоді (і взимку, і влітку тут +9-10 ?) спелеологи залюбки показують туристам «Тещин зуб», «Козацькі гірки», «Тарганячі біги» чи «Рогатку» – найцікавіші місця «Млинків». Печера вважається однією з найгарніших в Україні. Ось контакти для замовлення екскурсій: +38 096 212 40 71.
Ягільниця
За 10 км на південь від Чорткова – Ягільниця, відома своїм конезаводом. В центрі греко-католицька Вознесенська церква (1885) та бароковий Успенський костел (1842) з гербом Лянцкоронських. В радянський час костел було перепрофільовано на спортшколу. Відновлено храм на кошти Кароліни Лянцкоронської у 2002 р. Кордоном між Ягільницею та Нагірянкою є річечка Черкаска, над якою на нагірянському боці піднімається сіра громада Ягільницького замку (1630). Фортеця була однією з найміцніших на Поділлі. У 1817 р. австрійський уряд перебудував замок на склад тютюну, а згодом у твердині відкрили фабрику поташу. У 2007 р. ягільницький замок під туристично-рекреаційні цілі купила за $950 тис. чернівецька фірма «Атлас» . Але нічого так і не було зроблено.
За 10 км на південь від Ягільниці – селище Товсте. Від міських укріплень залишилося кілька сильно перебудованих споруд, які місцеві краєзнавці називають “Фортами Михайла Хмеля“. У 16 ст. Товсте належало батьку гетьмана Хмельницького. Є версія, що Богдан народився саме тут. В центрі – величний греко-католицький храм Архистратига Михаїла (1912-1939) за проектом місцевого уродженця Яна Саса-Зубжицького. Неподалік колишня ратуша (1925, зараз банк). З протилежного боку – римо-католицький костел св. Анни (1910-1912). В радянський час споруда використовувалась як пологовий будинок.
За 8 км на південь від Товстого повертаємо праворуч у напрямку на Городенку. Нам за вказівником «Урочище Червоне» – до найфантастичнішого місця Тернопільщини. Неіснуюче містечко Червоногруд: дві башти палацу, перебудованого у 1820 р. із середньовічного замку, плутаний меандр червоної дороги до замку, шум Джуринського водоспаду. Сюди захочеться повернутися знову. Червона земля під ногами, червоний пісковик вздовж русла Джурина – проситься колір у назву.
Заліщики
Дністер витанцьовує навколо Заліщиків (10 тис. жит., відомі з 1340 р.) такі вихиляси, ніби от-от задушить місто в глибоких обіймах. Найкращий вид на це – з села Хрещатик, яке вже на території Буковини.
💡 Путівник по Чернівецькій області, де ми уже згадували це місце, тут.
Завдяки височенним берегам Дністра подільське місто може похвалитися майже середземноморським кліматом. У міжвоєнний час це був польський «південний полюс» і мегапопулярний пляжний курорт. Ще й центр виноробства. Зараз місце винограду зайняли овочі: тут кожен вільний клаптик грунту відведено під теплиці. В Заліщиках провів осінню відпустку маршалок Речі Посполитої Юзеф Пілсудський. Гостя поселили по сусідству з баронським парком, в 10 м від Дністра.
За Пілсудським потягнулися інші дипломати, політики, військові. Вони були в Заліщиках, коли у вересні 1939 р. на Польщу напала Німеччина. Коли нацисти дізналися про місцеперебування польської еліти, почалися масивні бомбардування. А 17 вересня 1939 р. у місто увійшли радянські війська. Пам’ятками місто не багате: є костел св. Станіслава (1763, перебудови 1824) і всіма покинута резиденція барона Бруницького (1831) в парку неподалік мосту через Дністер. Парк доглянутий і приємний.
Бучач
Ще один обов’язкове до відвідування місто – неймовірний Бучач. Характер міста часто формує рельєф. Бучач – рельєфний. Зморшки ярів та низин між м’яких пагорбів надають йому індивідуальності. Навіть хмарочос за середньовічними мірками – бучацька Ратуша – і та десь внизу. А замок і василіанський монастир, як магнати, розглядають місто згори.
Ратуша Бучача (1751) – шедевр будівничого Бернарда Меретина та скульптора Йогана-Ґеорґа Пінзеля. Останні кілька років у відреставрованій споруді відбуваються виставки та екскурсії. Тіснота середмістя, здавленого пагорбами, змусила архітектора проектувати споруду у висоту. Розчин для мурування готували на яєчних білках. Колись вежу вінчав 18-метровий шпиль, зараз вона має вишуканий бароковий купол.
В підземеллях ратуші колись була в’язниця, де тримали злочинців і боржників. Розібрати зараз, атланти чи каріатиди підтримують на плечах 5 балконів на західному фасаді, важко: відбиті руки й голови, пошкоджені торси. Атлантам ще пощастило: нехай і інвалідами, та до 21 ст. дожили. Гірше зі скульптурами, які колись прикрашали балюстраду ратуші. Достеменно невідомо, скільки шедеврів виготовив Пінзель для магістрату, було їх 17 чи 24. Важкі кам’яні скульптури волокли на споруду волами по спеціально зведеній похилій дерев’яній дорозі-настилу від костелу під замковою горою. Декілька статуй не пережили пожежі 29 липня 1865 р., коли згоріло 200 будинків, церква та синагога. Один із НКВС-них бонз потішав себе стріляниною по скульптурам просто з вікна свого помешкання. В 2005 р. один із будівельників скинув на землю статую Феміди.
За міською легендою, один із бургомістрів Бучача програв ділянку землі біля магістрату іудеям у карти – так з’явився єврейський квартал. В одному з будинків у 1888 р. народився майбутній нобелівський лауреат (1966), єврейський прозаїк Шмуель Йосип Чачкес (Агнон). Тепер маленька вуличка між Стрипою та ратушою носить його ім’я.
Барокову Покровську церкву теж творив зірковий дует Меретин-Пінзель. В січні 2010 р. тодішній Президент України Віктор Ющенко повернув храму дияконські ворота роботи Пінзеля, які з 1990-х експонувалися в Тернопільському краєзнавчому музеї.
Замок у Бучачі – найдавніша архітектурна пам’ятка міста. Під замком – Успенський костел із парафразом Сікстинської Мадонни на фасаді (1761-1763). В радянський час головний вівтар роботи Пінзеля та частину бічних вівтарів зруйнували. Ті, що вціліли, були вивезені до Польщі. Зі склепів у підземеллях винесли рештки Потоцьких – там зараз котельня. В 1991 р. костел повернули віруючим. Недалеко від костелу над бурхливим потічком – Миколаївська церква, зведена Марією Могилянкою в 1610 р. Поруч – відновлена фігура Богоматері. Оригінал виготовив Пінзель, копію відновили за старими зображеннями. Напрямок до замку 17 ст. у селі Підзамочок вказує фігура св. Яна Непомука (1750, знову Пінзель).
Всі пам’ятки Бучача
Рукомиш, Язловець, Золотий Потік та інші
За кілька км на північ від Бучача, поруч із новою об’їздною, розтягнувся вздовж річки Стрипи Рукомиш із дивовижним печерним комплексом, Онуфріївська церквою (18 ст.) із пінзелевим св. Онуфрієм, столітнім костелом і досить кітчевою сучасною хресною дорогою. Травертинові скелі – так по-науковому називається це диво природи. Рукомиське родовище травертину придатне для виробництва вапна. Тільки навіть у радянський час розробляти ці скелі ніхто б не дав. Для людей вони святі.
На південь від Бучача – селище Золотий Потік (2,4 тис. жит.). Тут замок (поч. 17 ст.), збудований засновником міста Стефаном Потоцьким, палац Гнєвошів (1840) і костел Різдва Діви Марії (1634).
Захований у лісах, на пагорбах над Вільхівцем Язловець (600 жит.) – законсервоване Середньовіччя, тільки з супутниковими антенами. Час тут перестає нестися вскач і протікає солідно. В Язлівці є старий замок (14-18 ст.), вірменська церква, руїна величезного костелу та нео-готична каплиця баронів Блажовських. З індустріальних цікавинок – фрагмент мосту початку 20 ст., схожий на орнамент на плетеному светрі.
Якщо з Бучача рушити трасою Н18 на південь, минатимемо Монастириська з костелом (тут теж колись був вівтар роботи Пінзеля), Криницю з Богородицькою церквою (1862-1899). Так можна дістатися Коропця. Тут є деякі цікавинки: дерев’яна церква, костел, розцяцькований скульптурами будинок культури, палац графа Бадені (1906). Якщо хочеться провінційної пасторалі і не лякає поганий асфальт – раджу Маркову з черговим помираючим костелом (1909) і абсолютно бомбезними краєвидами Опілля.
Маркова 
Монастирська 
Короповець 
Підгайці
Підгайці (3,2 тис. жит., відомі з 1397 р.) до адмінреформи були найменшим із райцентрів Тернопільщини. Як кожне подільське місто за Середньовіччя, Підгайці мали укріплений замок (його рештки зруйновано в 1970-ті). Майже всі пам’ятки й тепер зберегли оборонний характер. Це руїни Троїцького костелу (1634), мурована Успенська церква (1650-1653), архітектурна конструкція якої не має аналогів в Україні, фортифікована синагога (поч. 17 ст.), дерев’яна Спасівська церква (1772). Ратуша на трикутному Ринку – з 1931 р.
💡 Плануєте подорож чи відпустку? Не забудьте про страховку! Купуйте у перевірених:
- Медичне страхування для виїзду за кордон
- Медичне страхування для подорожей Україною
- КАСКО
- Автоцивілка
- Зелена карта
Від Чорткова на північ
Оришківці мають дерев’яну Покровську церкву (1745), але туристи сюди їдуть за іншим: в СПА-комплекс «Орисю» із купальнями з гусятинською ропою зі свердловини глибиною 770 м (а там у складі є і магній, і сіль) та бішофітом полтавським (магнієво-сольовий мінерал).
У Копичинцях (7 тис. жит., відоме з 14 ст.) – зразково-показова дерев’яна Воздвиженська церква (1630), відреставрована за всіма канонами. В центрі – костел Успіння Марії (1802), церква Різдва (1898), греко-католицький храм св. Миколая на Горі (1900), Народний дім (1910).
На схід від Копичинців – Чагарі. Велет-лісовик сидить при дорозі, а на ньому – юнак із сопілкою і красуня з пишними формами. Три масштабні скульптурні групи (по одній на виїздах із села і одна в центрі) у крихітному селі створив колишній футболіст, а нині власник київського «Арт-Ательє» Олексій Степанов. До співпраці митця запросив бізнесмен Михайло Мацієвський, уродженець Чагарів.
Гусятин (7 тис. жит., відомий з 1431 р.), він же Всятин, він же Усятин, всіляко заперечує свій зв’язок із гусями. Назва селища походить чи від рослини гусятника, чи від чоловічого імені Ус. Тут дивимося відреставрований костел бернардинського монастиря (1610), Онуфріївську церкву (16 ст.) і закинуту оборонну синагогу в мавританському стилі (17 ст.). Напрям до неї підказує найвідоміший гусятинець Северин Наливайко (автор монументу – тернополянин Казимир Сікорський).
Сидорів
Кілометрів за 8 від Гусятина на південь розташоване одне з найцікавіших сіл Тернопільщини – Сидорів (1,1 тис. жит.). За церквою відкривається дивовижна панорама: ліворуч рвуться в небо вежі домініканського костелу (1730), а праворуч на сусідньому пагорбі пливе скрізь час та кукурудзу з сусідніх городів замок-корабель. За певного ракурсу знизу він справді нагадує ніс пароплава. І не мрійте під’їхати під замкові стіни автотранспортом: сюди треба йти пішки вузькою стежиною. За довжини 178 м фортеця має лише 30 м в найширшому місці.
Личківці відомі тим, що поблизу села засушливого серпня 1848 р. в обмілілому Збручі знайшли кам’яного двохметрового ідола Світовида (9 ст.), який зберігається зараз у Кракові, і чиї гіпсові копії стоять по всіх слов’янських усюдах. Селяни вірять, що на місці капища Світовида в Медоборах не приживаються дерева, тут часті громовиці, а сама гора Богит сповнена аномалій. На пагорбі в центрі села – руїна оборонного костелу (1708), поруч дивна капличка з товстелезними стінами: все, що лишилося від місцевого замку. Навпроти – шпилястий дах елегантної вілли Тімельманів (поч. 20 ст.).
Місто Хоростків (7 тис. жит.) має великий палацовий комплекс відразу за семиверхою церквою Володимира та Ольги. В радянську епоху тут розташовувалась дослідна станція та дитячий садок. Найбільші зі споруд – старий (18 ст.) та новий (1837) палаци графів Семенських-Левицьких.
Борщівщина – клондайк пам’яток
Борщівщина настільки насичена пам’ятками архітектури і природи, що вирушити до Кудринецького замку чи печери «Кришталевої» хочеться негайно, проминувши райцентр по об’їздній. Та можна і придивитися до міста зі смачною назвою.
В 12-тисячному Борщеві кожен знає легенду, як міщани втопили в казані з борщем зайду-татарина. Менш наївні лінгвісти натякнуть, що до борщу назва стосунку немає, натомість – до рослини борщівника. Але факт, що її як приправу вживали з подільськими першими стравами (особливо борщами) має примирити і вчених, і посполитих.
Про археологічні знахідки часів трипільської і черняхівської культури й говорити не будемо: Поділля обжите ще з епохи палеоліту – зуб даю. Мамонтовий. Саме такий було знайдено поблизу міста – можете переконатися в краєзнавчому музеї.
Дзвіниця костелу (1763) – перебудована вежа замку 17 ст. Центр сформований за функціоналістським генеральним планом 1936 р. Тут стоїть найошатніша споруда міста «Руський дім» (1908). Шкода: у 2022 р. автентичні дахи куполів споруди замінили, сильно спростивши цим її вигляд. Тут і слід шукати вищезгаданий зуб мамонта, а ще прикордонний стовп двох імперій (Російської та Австро-Угорської), старі поштівки, трипільську кераміку і зібрання серпів та інших сільгосп-знарядь. Вразити мають не вони, а вітрини з народним одягом, котрий славився на всю країну. Як вишивають сорочки на Борщівщині, не вишивають ніде: чорний орнамент вкриває майже всі рукави. В місті з вересня 2006 р. проводиться традиційний етнофестиваль «В Борщівському краї цвітуть вишиванки». Вихідний день – субота.
А найбільш незвичайний відділ борщівського краєзнавчого – 9-кілометрова карстова печера Вертеба з стоянкою давніх людей. Це за 2 км від Більча-Золотого, мальовничого села на захід від Борщева. Вертеба – єдина з великих подільських печер, яку в давні часи люди активно використовували як житло, так і для проведення культів. А сьогодні основні мешканці Вертеби – кажани (також 4 види, занесені до Червоної книги). Офіційний сайт.
Якщо вирушити далі трасою Т2018 у напрямку Заліщиків, у селі Королівка побачимо браму, всю в рекламі. Звідси для більшості туристів починається мандрівка в «Оптимістичну» – найдовшу в світі гіпсову печеру. Вона може бути взагалі найдовшою з усіх печер Європи та Азії: за попередніми підрахунками – понад 216 км. Але повністю «Оптимістична» все ще не розвідана. Довжелезні підземні лабіринти не можна відвідувати без провідників. Також можна вибирати, чи хочете лише на екскурсію, чи в більш екстремальний спелео-тур. Домовлятися з гідами треба за телефонами +38 097 2255877, +38 099 0708802 (Наталія Юдіна) та +38 050 1000576, +38 068 5869659 (Богдан Маркович).
Сапогів та печери
За 10 км на південь від Борщева – Сапогів із красивою дерев’яною Миколаївською церквою (1777). Неподалік, на лівому схилі Циганки, розташована печера «Ювілейна», що має кілька галерей (1600 м), з‘єднаних між собою ходами.
За кілька км на південь від Сапогова – Кривче. Воно відоме не так залишками замку Контських (1639), як печерою Кришталевою в південно-західній частині села. В скелях поблизу є ще кілька печер і гротів. Кришталева вимита підземними водами в товщі жовто-бурого гіпсу. Загальна довжина ходів – 22 км. Стіни вкриті кристалами гіпсу. Середньорічна температура тут +12, вологість 84-100%. «Кришталева» відкрита для відвідувань із 10-00 до 17-00.
Спелеологи зі стажем презирливо пхикатимуть: в Кришталевій є освітлення, для відвідування не потрібні комбінезони чи шоломи. Але спелеологія і не мусить бути чимось виснажливо-ризикованим. Все ж печера залишає для багатьох фантастичні враження. Дякуємо за це Сарматському морю, котре плюскотіло на місці Поділля мільйони років тому і створило підземний лабіринт. Поблизу Кривчого є печери «Тимкова скеля» (1180 м), «Славка» (8600 м), «на Хомах» (південніше від Кривче, біля хутора Хоми, 126 м.).
У Гермаківці – дендропарк (56 га, більш як 200 видів дерев та чагарників). Важливою ботанічною пам’яткою природи місцевого значення вважається Гермаківський скельний дуб. Це дерево віком понад 150 років і діаметром понад 80 см. На північ від села збереглися залишки Траянового валу. А у найпівденнішій точці області, в селах Устя і Горошова дотепер яскраво маланкують взимку на Василя.
Від Мельниці-Подільської через маленьку Михайлівку веде дорога до Кудринців. Добираючись сюди починаєш достеменно розуміти фразеологізм «битий шлях». Ну дуже битий – снігами, дощами, часом. Під’їжджати доведеться розбитою дорогою до гори Стрілка, на якій щербатою щелепою піднімається одна з наймальовничіших руїн України.
Фортецю збудували в 1615 р. магнати Гербурти. У 18 ст. кудринецька фортеця скинула з себе лати воїна і перетворилася на родове гніздо Гуменецьких. Коли резиденція перейшла до Козібродських, ті влаштували там своєрідний музей, прикрасивши родинними портретами та старовинними меблями. Зараз фрагменти колекції кудринецького замку знаходяться в Тернопільському краєзнавчому музеї. Популярна легенда – про багатства, зариті власниками замку: де вони заховані, там земля гудить. Ще б пак не гудіти: Поділля – один із найбільш «печерних» районів світу.
Окопи розташувалися на своєрідному мисі між Збручем і Дністром. Ширина природного мису у найвужчому місці – 100 м. Устя Збруча є найнижчою географічною точкою всього Поділля: 116 м над рівнем моря. Вже на в’їзді помічаєш земляні вали та муровану браму – рештки фортеці. В місцевісті, самою природою створеній для оборони, в 1692 р. коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський та воєвода київський Мартин Контський збудували укріплення для блокади доріг, що вели до окупованого Кам’янця.
Тут базувалися війська, які не давали постачати їжу та боєприпаси, нищили турецькі загони.
В центрі – Троїцький костел (1693), відновлений у 2013 р. стараннями місцевого жителя Василя Криворучка та польських благодійників. В міжвоєнні часи в фортечних брамах розмістилась польська прикордонна застава: поруч були Румунія і більшовицька частина України. Але переходу в цьому найвіддаленішому закутку тодішньої Польщі не було: жодна з країн так і не звела міст через Збруч. Туристи і тоді приїжджали. Їм пропонувалися екскурсії на човнах до румунського Хотина, а ще спокійний літній відпочинок: завдяки теплому клімату в Окопах вирощували сливи, виноград та кавуни.
У Монастирку над Серетом – печерний монастир із великим жертовним каменем.
Тернопільщина – земля покинутих костелів.
Їх тут десятки – здається, по храму у кожному другому селі. Це з сусідньої Хмельниччини починається своєрідний католицький пояс України (Хмельниччина, Вінниччина, Житомирщина). На Тернопіллі ж римо-католиків мало, а селяни все ще помилково вважають і костели, і синагоги, і замки «чужою» архітектурою. Тому більшість із святинь просто валиться і заростає кущами. Подекуди покинуті храми переробляють під церкви (Нивра, Гермаківка, Підгайчики), десь вони так і слугують складами (Самолусківці), є нечасті випадки реставрації для крихітних католицьких громад (Баворів, Дзвинячка, Окопи). З тих, у котрих немає шансів на порятунок, найкрасивіші, певно, у Сороцькому під Теребовлею та у Турильчу неподалік Борщова. Петропавлівський костел (1871) у радянський час був зерносховищем. Над вівтарем росте дерево, яке от-от впаде і поховає цікаве розп’яття з фігурами апостолів. Дарма Христос благально заглядає у вічі, костел приречений: римо-католиків у селі немає.
Вітражі у покинутому храмі в Сороцькому 
Покинутий костел у Млиниськах 
Покинутий костел у Сороцькому 
Розпяття у Турильчу
За Іванковим алея старих кручених лип веде до колишнього маєтку трьох поколінь намістників Галичини. І дід, і батько, і онук звалися Агенорами Голуховськими. Вони воліли мешкати не у майже столичному Львові, а на самому краю своїх володінь – у Скалі-Подільській. В Скалі майже до всього можна поставити префікс «екс»: колишня князівська твердиня (одна з найбільших на Поділлі разом із Кам’янцем і Червоногрудом), колишня вотчина кам’янецького старости Станіслава Лянцкоронського, колишнє військове містечко поруч із шахтами в лісах. В шахтах були ракети середнього і малого радіуса дії Р-12. Україна вже не ядерна держава, Скала вже майже не місто.
Замок у Скалі – фотогенічні розвалини, він сподобається дітлахам і романтикам. Вся історія цієї фортеці – колекція трагедій і катастроф. Здавалося, на її боці сама Природа: дитинець був захищений стрімкими скелями (того й Скала!) та рікою з трьох боків, з південного боку викопаний рів, зведені стіни і порохова вежа, яка збереглася найкраще. Твердиню руйнували у 1620, 1648, 1657 рр. В середині 18 ст. староста Скали Адам Тарло зводить тут пишний палац. Літопис за 1765 р. читається вироком: «…через кілька років після закінчення реставрації палац спалено вогнем блискавки і зараз він стоїть пустий, а особливо знищено бічні прибудови».
Цікаві і рештки резиденції Голуховських у парку: сторожка, графські стайні, перероблені на житлові приміщення, і симпатичний замочок-шпиталь. Найяскравіша споруда містечка – костел Успіння (1719). Абсолютний хіт Скали останніх років – перебудований із типової бетонної контори луарський замок поблизу кар’єру (виїзд у бік Кам’янця-Подільського), асорті з башт та башточок. Мав бути готель, та його ніяк не можуть відкрити.
Колиндяни (1,7 тис. жит.) – якраз між Скалою і Чортковим. Треба мати соколиний зір, щоб влітку запримітити на пагорбі над річкою Нічлава, біля повороту на Пробіжну, башту, що ховається за листям. Замок 18 ст., перебудований Городиськими в 1840 р. на палац, в радянські часи був технікумом. Зараз там намагаються придумати музей.
Навколо Теребовлі
Теребовля (13 тис. жит.) з боку Підгори здається типовим радянським райцентром: заводи, лікарня, п’ятиповерхівки. Та що ближче до центру, то помітніша Замкова гора над містом. Місто вперше згадується у 1097 р. У 11 ст. було центром князівства, до якого входили землі Південно-Східної Галичини, Буковини та Поділля. За замком – відновлений монумент напівлегендарній Софії Хржановській, героїчній дружині коменданта фортеці у 17 ст., котра пообіцяла заколоти кинджалом і себе, і чоловіка, якщо він підкориться туркам. У 19 ст. ця Ксена стала рольовою моделлю і героїнею для багатьох поляків.
За мостом через Гнізну – оборонний кармелітський монастир (1617-1639) з Успенським костелом. Він дещо понівечений перебудовою кінця 20 ст., коли храм передали під церкву УАПЦ. Напроти – ратуша. Її вежа пережила досить сумнівну реставрацію і втратила в автентичності. Зате тепер на неї пускають туристів. Над сусіднім перехрестям панує ще один середньовічний релікт – Миколаївська церква (16 ст.), хоч по ній і не скажеш, що вже 400+. Занадто дешево сяє її бляшаний дах. Якщо на перехресті повернути праворуч, у напрямку на Чортків, побачимо перебудовану колишню синагогу (зараз спортшкола). А з протилежного боку вулиці буде масивна колонада Петропавлівського костелу (1924-1927), який в радянський час перетворився на будинок культури.
Одне з мега-популярних туристичних місць Теребовлі – залізничний віадук (1896) у селі Плебанівка, що притулилося до міста з півдня. Здається, зараз по ньому промчить “Хогвартський експрес” – але ні, це звичайний товарняк. На Тернопільщині побудували три віадуки. Два з них – в околицях Теребовлі (ще один розташований із північного боку в селі Кровинка), а найдовший – у селі Буцневі під обласним центром. Але саме Плебанівка – найпопулярніша серед відвідувачів. Принагідно нагадуємо, що в умовах військового стану фотографувати подібні споруди або перебувати безпосередньо біля них заборонено.
Зарваниця
Крихітна Зарваниця вражає панорамою: височенна дзвіниця поряд із помпезним храмом (2000). Мега-важливе відпустове місце для українських греко-католиків ще з 19 ст. Підйом до монастиря студитів і дерев’яної церкви досить крутий, але прогулянка того варта: церквиця нагадує карпатську різьблену шкатулку. Про історію паломницького центру, розклад богослужінь, графік прощ та інше читайте на офіційному сайті Марійського духовного центру.
В Струсові теж панорами дайбоже: шпиль неоготичного костелу (1903) змагається з куполами масивної греко-католицької церкви. Ще краще цю панораму споглядати від каплиці в урочищі Чортова Дебря, де колись знаходився замок. Зберігся класицистичний палац, зведений наприкінці 18 ст. родиною Лянцкоронських.
За 5 км від Струсова – Заздрість (900 жит.), батьківщина кардинала УГКЦ Йосипа Сліпого (1892-1984). На території садиби його батьків із 1994 р. діє жіночий василіанський монастир. Там же працюють Духовний центр та музейно-меморіальний комплекс кардинала Йосипа Сліпого. На південь від Теребовлі – фантастичний краєвид: над селом гора, на горі оборонні башти та сніжно-біла церква: Підгорянський Спаський монастир (17 ст.). Ну дуже мальовниче місце!
Подорожуючи Теребовлянщиною, оминути Микулинці (3,5 тис. жит.), батьківщину відомого пива, нерозумно. Селище має стандартний набір пам’яток європейського міста: замок, бароковий Троїцький костел, палац, Покровську церкву.
➡ Записатися на екскурсію пивоварнею можна тут.
На південь від Теребовлі розташуваися Підгайчики з палацем графа Козібродського (геріатричний будинок «Надвечір’я»). В селі Долина, колишньому містечку Янів (880 жит.) – пагорб, на якому примостилися православний та греко-католицький храми. Вхід до другого привертає увагу: це руїни замку 17 ст. Буданів – колишнє містечко. На поч. 17 ст. Ян і Мартин Ходоровські збудували на місці старого замку фортецю з чотирма баштами. В 1765 р. західну частину замкових мурів перебудовали на костел. В 1956 р. комплекс запрацював як психіатрична лікарня. Озирніться на виїзді з села: панорама Буданова з замковою горою варта кадру.
Ірина Пустиннікова, авторка сайту “Замки і храми України”
Усі фото авторки.
💡 Підтримати редакцію Lowcost.ua:
Будьте в курсі наших новин:
Підпишіться на нашу сторінку у Фейсбук чи Instagram або отримуйте сповіщення про акції використовуючи Твіттер, Viber або читайте наш канал у Telegram!
