На годиннику 6:30 ранку, за вікном липень-2020. Натискаю на педаль газу. Машина приємно прискорюється. Сонце лоскоче мої губи і шию. За вікном набігають хвилями безкраї поля соняшників, кукурудзи та пшениці. В голові лунає пісня Уляни Малиняк «Я живу у раю». Мої очі починають виблискувати. Від сліз. Внутрішній голос кричить: «Аня, що це таке? Сльози від українських соняшників? Ти ж людина світу. Ні обіцянок, ні суму, ні вагань. Забула?»

Позаду 8 місяців нашої зимівлі. У жовтні місяці ми – двоє дорослих із дітьми (Любава (1 рік) і Любомир (5 рік)) – полетіли у теплі країни і, звісно, не підозрювали, що попереду пандемія. І що застрягнемо у Малайзії. Спочатку ми вирішили перечекати там спалах коронавірусу через якісну медицину, клімат, свіжі овочі та фрукти. Не надавали великого значення самій пандемії і не знали, чим все обернеться для нас. У голові яскраво спалахують спогади. Про деякі хочеться розказати голосно і в рупор, а дещо відбілити та витерти.

Моя сповідь

16.03 Прем’єр Малайзії оголошує про закриття кордонів – пандемія у всьому світі. У цей час ми знаходимось у сусідньому Королівстві Бруней. Цього дня ми б мали переїхати автобусом до міста Кучинг у Східній Малайзії, на острові Борнео. А там нас чекав авіапереліт до Таїланду, на острів Панган. Такий омріяний та довгоочікуваний – з минулого побачення з ним пройшло 10 років.

Розуміючи, що Тайланд нам помахав білою хустинкою і шмигаючи носом, втирав сльозу, 17.03 ми відпливаємо останнім поромом з Брунея і повертаємось до міста Кота-Кінабалу. Повертаємось в будинок, який покинули 4 дні тому. А там нас чекає його господиня Джекі і 4 місяці життя в повній ізоляції.

18.03 Малайзія повністю закриває свої кордони. Пересуватися всередині країни, перетинаючи провінції – табу. Маски. Соціальне дистанціювання і повне нерозуміння, що і як далі. Освітні установи, більшість підприємств, торговельні центри, мечеті, дитячі майданчики, кафе, ресторани та вулична їжа – все закривається, огороджується червоними стрічками, вводиться комендантська година, після 20:00 всі мають бути вдома. Скупчення людей у закритому просторі не більше 10 осіб. Пересуватись можна в межах 10 км – до супермаркету і аптеки. Окрім поліції, на вулицю виводять армію.

Штраф за непокору – €200 або до в’язниці. Ось реальна історія: за грати попала компанія з 12 людей, які вирішили гучно відсвяткувати день народження свого друга. Суддя замість штрафу винесла вирок: «Вимити всі громадські туалети в місті. Без можливості подати зворотній позов до суду».

Одним словом, свідомості та законослухняності малайцям не позичати. Ніхто вулицями не швеньдяв, їздили здебільшого тільки машини спецпризначення: таксі, поліція, швидка допомога, тощо. До банкоматів часом були черги і це нас напружувало. Знімали готівку і зберігали гроші, бо не знали, що буде далі. У цілому паніку не відчували. Всі в масках, деякі ще й в гумових рукавичках. У загальних місцях розставлені санітайзери для рук. В супермаркетах люди активно купували рис, лапшу, печиво та яйця. Коли ми дивились у соцмережах, як гуляє Україна, смажить шашлики та інше, думали: «Це по-нашому – не здаватись, не сумувати і ні про що не шкодувати».

Чим ми займались у повній ізоляції?

У нас був хороший та просторий будинок з ділянкою 10 соток, але по факту ми використовували тільки 2 з них: будинок, навколо будинку, веранда та протоптана трава до забору і назад.

Раз на тиждень, у п’ятницю, я ходила десь 6 км пішки до великого супермаркету і назад. Там купувала все необхідне на тиждень. Найбільший фокус на овочі та фрукти. Потім бобові, каші та кокосові вершки. М’ясо та рибу ми майже не вживали. Навчилась готувати смачні супи по-азіатські, використовуючи бананові квіти, свіже коріння куркуми, сир тофу та проростки машу.

This slideshow requires JavaScript.

Чоловік підлатав дах в будинку, виклав з каменю доріжку, розсадив квіти і зайнявся городом. Ми виростили огірки і встигли їх скуштувати, а ще помідори, гарбуз, папайю та авокадо. А також декілька разів зібрали урожай бананів, які росли позаду нашого будинку. Смачніших бананів ми в житті не їли! Син усвідомив, що у нього є сестра і з нею можна бігати, реготати і гратися у схованки. Якби не карантин, я навіть не знаю, чи зблизилися б вони так сильно.

This slideshow requires JavaScript.

Щодо мене, то я вимотувала себе спортом, зайнялася медитацією за методом Джо Диспенза, прослухали дві книги Фабер Мазліш «Як говорити, щоб діти слухали, і як слухати, щоб діти говорили», а також «Брати та сестри. Як допомогти вашим дітям жити дружно» та почала займатись голодуванням на воді по книзі Поля Брэгга «Чудо голодування».

У нас з’явились нові правила в сім’ї. Раз на тиждень, в неділю, у сина був день вседозволеності: телевізор, планшет, улюблена їжа. Але й існував день обмежень – це вівторок. У цей день ми з чоловіком п’ємо тільки воду, діти споживають переважно живу їжу: фрукти, свіжі овочі, сухофрукти, горіхи. І ніяких телевізорів, гаджетів, музики та інтернету. Ціль – прибрати зовнішній шум, щоб послухати себе і один одного. Можемо грати у настільні ігри, футбол, малювати, читати, дивитись на захід сонця і просто мовчати. Не скажу, що син був у захваті від такого, але ми встояли перед його ниттям перші два тижні. Згодом він зрозумів, що світ не зводиться тільки до розваг та мандрівок. Він почав вигадувати більше ігор у просторі, з’явились нові рольові герої, а сестра час від часу перетворювалася у летючого дракона, перевіряючи на міцність його збудовану фортецю зі стільців, столу та килимів.

Яке ставлення малайців до туристів?

Часом ми думали, що зависли на карантин не в найкращому місці. Поряд – поліцейська академія, тюрма та смердюча каналізаційна річка. Але ми були в оточенні прекрасних людей! Жили на вулиці, де знаходиться 5 будинків. Всі місцеві. Всі між собою родичі. І взяли над нами опіку. Заходили в гості через день, захопивши із собою мольберт із фарбами чоловіку. Олівці, машину-екскаватор і пазли – для старшого сина. А донечці перепало різного взуття та одягу від сусідніх дітей. Приносили фрукти, овочі та різноманітні булочки, печиво, домашнє шоколадне брауні. А часом і величезні кульки з їжею, бо сусіди помітили, що ми 5 днів нікуди не виходили. І ніякі вмовляння взяти за це гроші не проходили. Всі відмахувались і казали: «Не турбуйтесь, ми з вами, ви у безпеці, звертайтесь, якщо треба!». А ще хазяйка Джекі скасувала оплату за будинок. Останні два місяці ми платили тільки за воду, електроенергію та інтернет. На моє питання: «Чому вона так вирішила?» Відповідь була проста, але у саме серце: «Знаю, що авіаперельоти зараз дуже дорогі. Тому я хочу, щоб ви мали змогу зібрати більше грошей на дорогу додому». Читала я це повідомлення і плакала. Хочу залишити посилання на її ФБ-сторінку, раптом ви будете на Борнео – знайте, де живуть хороші люди.

Читайте також  airBaltic: ваучери за скасовані рейси з бонусом €20!

 

This slideshow requires JavaScript.

Я так вдячна, що Всесвіт подарував нам цих людей, вулицю, будинок! У такі моменти розумієш, що головне не ДЕ, а З КИМ. Звичайно нам хотілось бути ближче до своїх рідних та близьких, але по відчуттям ми себе там відчували у більшій безпеці.

Чи було нам легко та безтурботно? Та де там! Нас ніби закинули на безлюдний острів і не розказали, як жити з двома дітьми і в злагоді між чоловіком та дружиною. Були дні спокою, коли панував мир, терпіння та мудрість. А були й моменти повного нерозуміння, чого ми тут і хто ці люди довкола? Наприкінці березня свекор потрапив у лікарню із інсультом, впав у кому на 37 днів. І у травні його не стало…

За цей час ми різне пережили. З’явились «доброзичливі» родичі, які допитувалися, чого ми там сидимо. Всі ж, хто хотів, повернулись давно назад. А ми, напевно, не хочемо і нам начхати на хворого батька. У них там горе, а у нас тут кокоси та банани.

Чоловік кожний день дзвонив мамі і замкнувся у собі. Я почала вставати о 6:00 ранку і годину міряла кроками доріжку за хатою. 8 кроків туди, 8 кроків назад. 8 довбаних кроків. І так цілу годину! Фітнес-браслет показував, що я досягла мети – 10.000 кроків. Потім були нічні зажори у вигляді печива, кексів та іншої гидоти. На наступний день все спочатку…

4.05 Малайзія ввела послаблення карантину, але для нас нічого не змінилося. Гарних пляжів поряд не було, до них треба добиратися човном. Громадські парки закриті. У більшість місць із дітьми не зайдеш. А в кафе ми тим паче не ходили, бо економили гроші на зворотні квитки в Україну.

Ми продовжували жити своє життя у будинку на 10 сотках. Тут донька зробила свої перші кроки. Ми відсвяткували Великдень із домашньою паскою та фарбованими яйцями у куркумі і пригостили своїх сусідів. Діти встигли в повній самоізоляції перехворіти вітрянкою. А ми з чоловіком навчились цінувати тут і зараз, не будуючи планів на завтра. Хіба що продовжували мріяти про наш будинок на колесах і майбутні мандрівки.

Також одного дня я відчула на собі, що значить бути іноземцем у чужій країні. А коли планетою гуляє вірус і всіх охоплює страх, турист стає небезпечним чужинцем. У нашої доньки Любави запалився лімфовузол під шиєю. Без температури, але сильно. Подзвонили у свою страхову – компанію PZU Україна. Там сказали: “Платіть за все самі, потім будемо розбиратись”. Зволікати не було часу, тому чоловік із сином залишились вдома, а я викликала таксі та поїхала з донькою у приватну клініку.

Головний вхід закритий. Всі заявки приймають на вулиці, під палючим сонцем. Два студента у медичних скафандрах зареєстрували мій запит. І все б нічого, якби не один пункт: «Де ви були протягом останніх 14 днів?» А ми саме повернулись з Брунею. Тому нас пристрасно допитали, вийшов головний лікар клініки і власним голосом заявив: «Приймати вас відмовляюсь. Ви білі туристи всюди їздите, розносите вірус. Я не буду наражати на ризик своїх спеціалістів. Їдьте у державну клініку».

Все потім – як у тумані. З дитиною на руках, у чужій країні. Я відчула себе маленькою беззахисною комахою. Але водночас прокинувся звірячий інстинкт самозбереження. У мусульманській країні я, певна річ, наговорила цьому лікарю багато зайвого: про клятву Гіппократу, про лікарські принципи та обов’язки, і що, якби ми зараз були в Україні, мій кулак давно би зарядив у його око. Із гордістю розвернусь і пішла – поплакати в куток.

Попереду був насичений день тривалістю 7 годин. 3 клініки, блокпости, пояснювальні, хто ми, куди і навіщо. Бо всі підозрюються у коронавірусі, особливо туристи. Нарешті 5-хвилинний огляд у педіатра із висновком: «Жити будете, це всього лише запалення лімфовузла. Ось вам крапельки. Ідіть з миром». Висновки у той день я зробила такі:

  • медицина в Малайзії є і вона працює, принаймні в держустановах;
  • хороші та погані люди є скрізь;
  • англійську мову треба знати.

У березні я списалась через Фейсбук із Посольством України в Малайзії, бо було зрозуміло, що наші візи закінчуються, а карантин продовжується. І була потрібна офіційна інформація та підтримка. Консул приєднав нас до групи МЗС «Захист», де з Малайзії було десь 100 людей. Група ділилась між собою різною інформацією, але найцінніше – як повернутися додому. Консульство України в Малайзії офіційно заявило, що заради 100 людей ніхто організовувати чартер не буде, тому шукайте варіанти самі.

З червня Україна почала потрохи відкривати авіасполучення, а з Малайзії з’явилися два варіанти: Qatar Airways через Доху у Копенгаген, а далі Wizzair до України або Turkish Airlines з Куала-Лумпур до Стамбула, а далі або паромом до Одеси або літаком до Києва. Це були більш-менш адекватні варіанти по ціні, бо до того моменту вартість авіабілетів в одну сторону на нашу сім’ю добігала $3000-5000. Ми вирішили летіти Qatar Airways через Доху-Копенгаген, бо це був найдешевший варіант – 2000$ на сім’ю. Позичили частину грошей у моєї подруги і купили квитки.

В липні ми повернулись в Україну. Летіли назад 48 години. Маршрут був ризикований і складний. До останнього не знали, чи пустять у літак, бо транзит був через Копенгаген, а з Європою все складно. До того ж у кожної авіакомпанії свої правила та вимоги. Дякуємо Посольство України в Данії за документальну підтримку і особливо консулу Максименко Віталію за зворотній зв’язок 24/7.

Багаж ми свій загубили під час транзиту у Копенгагені, але не сильно засмутилися. Подумали: якщо наш туристичний рюкзак Deuter вагою 28 кг не знайдеться, значить це наша плата за повернення на Батьківщину здоровими та цілими. Але його знайшли і повернули, а ми потроху входимо у свій ритм. Тепер ця вся історія видається сном – ніби нікуди і не літали, але це тільки «ніби». Ми стали іншими, світ змінився, але в усьому цьому завжди є стала одиниця – це МИ.

Анна Гриненко, авторка блогу про подорожі Gryntravel.

Всі фото авторки.

Підтримати проект на Patreon!

Будьте в курсі усіх акцій та розпродажів:

Підпишіться на нашу сторінку у Фейсбук чи Instagram або отримуйте сповіщення про акції використовуючи Твіттер або читайте наш канал у Telegram

 

Завантажити більше пов'язаних статтей

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Зверніть увагу

Топ-5 найцікавіших жилих будинків у світі

Вже багато років ми з чоловіком Іваном усіма можливими способами досліджуємо нашу планету:…