Путівники

Путівник по Чернівецькій області

Чернівецька область — найменша в Україні. Але не зважайте: дивитися тут – не передивитися, роки знадобляться. Туризм на Буковині тримається на трьох китах: імпозантному середмістю Чернівців, Хотинській фортеці і лижних курортах у Боянах (“Сонячна Долина”) та Мигово. Стояти ці три кити мали б на спині гігантської черепахи — Буковинських Карпатах. Але ця частина наших гір поки не стала настільки популярною, як на те заслуговує. 

Приїздити на Буковину треба навесні, коли Чернівці буяють сакурами, а на Хотинщині рожевіють персикові сади. Приїздити треба влітку, коли короткі ночі на “Памірі” миготять зірками, а бази на Дністрі заманюють пляжним відпочинком. Приїздити треба восени, коли Буковинські Карпати особливо красиві. Але обов’язково приїздити потрібно взимку – на живу і могутню традицію маланкування. 


💡 Путівник створено за підтримки

➡ Інші путівники регіонами та цікавими місцями України – тут.


Головне місто регіону — Чернівці — як скринька зі скарбами. Її наповнювали українці, румуни, німці, поляки, турки, австрійці, євреї та вірмени. Дослідіть її скарби: червону вірменську церкву, блакитну ратушу, потемнілу від дощів Миколаївську дерев’яну церкву, різнокольорову вулицю Кобилянської, позеленілу мідь шпиля на костелі Серця Ісуса. І головний діамант колекції, Резиденцію митрополитів Буковини та Далмації, пам’ятку зі Списку світової спадщини ЮНЕСКО.

В Чернівцях трапляються майже всі архітектурні стилі: від козацького бароко монастирської церкви на Горечі – до неоготики єзуїтського костелу; від скромних буковинських хатніх церков – до показної розкоші віденської сецесії; від декоративності бринковяну – до помпезності класицизму. Фахверк? Німецький народний дім та ошатні вілли навколо парку ім. Шевченка. Романський стиль? Резиденція та церква св. Параскеви. Строката, але приємна для ока еклектика та історизм? Скільки завгодно, варто пройтися центральними вулицями міста. Функціоналізм? Ще й який: чимало будинків та приватних вілл 1920-1930-х рр. Східні мотиви? Турецький міст (з 1538 по 1774 р. поселення належало османській Порті), вірменська церква та кілька синагог у мавританському стилі.

2 / 8

Навіть якщо ви прибули у Чернівці автівкою, знайомитися з середмістям краще пішки. І через плутану схему вулиць із одностороннім рухом, і через затори, і через недостатню кількість парковок, і через жахливий стан дорожнього покриття на вулицях, віддалених від центральних магістралей лише на десятки метрів.

Лише про основні цікавинки міста можна написати товстезну книгу. З того, що менш відоме, але що пропустити не можна — сусід ратуші Художній музей у шедевральній сецесіїйній кам’яниці Ощадної каси  (1900-1901) з майоліковим панно (1904) на фасаді. Від Костелу Серця Ісуса до вашого серця проляже маршрут кварталами старих віл на сусідніх вул. Федьковича та Аксенина біля ботанічного саду.

Хто жив у цих казкових палацах колись? Ті, в кого вистачало коштів не лише на красу, а й на приватність. Можливо, тому так важко сфотографувати давні вілли: вони ховаються за парканами і газонами, відгорожуються ширмами дерев. Схожими за настроєм будуть прогулянки вулицями Ткача, Суворова (зверніть увагу на триповерхового велетня у стилі нео-бринковяну, колишній будинок прикордонників), Стеценка, Фучика, Трояндовою — тут забудова складається з гарненьких вілл і елегантних будинків. Вулиця Богдана Хмельницького — ще один колишній квартал багатіїв, але австрійської доби.

Якщо дуже пощастить і двері будуть відчинені, зазирніть у будинок № 14 на вул. Кайндля неподалік Целанівського центру. Тут і стара плитка від чернівецького виробника Емануеля Зальцера, і красиві сходи, і вітражі різних форм та розмірів – чисті зразки сецесії.

Вітражі на вулиці Кайндля

За смачною випічкою ходять у “Мантулки” (Кобилянської, 7), хоча ледь не вся вул. Кобилянської, колишня Панська — зібрання кафе та ресторанів на будь-який смак.

Вулиця Кобилянської

Навколо Чернівців

Навіть якщо у планах лише Чернівці, цей австро-угорський рай непогано розбавити хоча б  короткими вилазками за межі метрополії. Навколишні села та віддалені райони міста дозволять краще зрозуміти Буковину — навіть якщо до них не більш як 10-15 км дороги.

Гора Цецин (Цецино, 538 м)

Звідси починалися Чернівці. Ще років із 60 тому тому на вершині були залишки фортеці Черн – тієї самої, котра дала назву місту. Оборонний пункт над Прутом заснував у 12 ст. князь Ярослав Осмомисл. Інші історики приписують створення фортифікацій польському королю Казимиру Великому. За легендою, твердиня отримала назву через потемнілі від дощів дерев’яні стіни. Коли життя перенеслося в низину, для розбудови міста у 1775-76 рр. брали камінь із руїн Цецинського замку. З’являється легенда про таємничі підвали з бочками з золотом та сріблом. Багатства ці береже цецинський гірський дух – Антипко.

З початку 20 ст. мати будинок на Цецині було престижно. Колоністи-шваби, котрі з 18 ст. і до 1940 р. мешкали у передмісті Чернівців Роші, мали традицію підніматися на гору з оркестром – на свято літнього сонцестояння чи урожаю.

Взимку чернівчани приїжджали на гору покататися на лижах (останні кілька років підйомники не працюють). У будь-яку пору року можна повозитися на конях. Працюють два розважальних комплекси: «Орлине гніздо» і «Графська садиба»

➡ Як дістатися: геолокація. По вулиці Краматорській до лісу. Головний орієнтир – телевежа.

Рідківці

Біля траси Т2603 стоїть кам’яна Успенська церква з елементами північного модерну (1906). Православні храми в подібному стилі для Західної України — велика рідкість. Чистоту стилю в 2010 р. здешевили булатною бляхою, але загальні пропорції залишилися недоторканими. За сільрадою і парком — дерев’яна Вознесенська церква (1894). Місцеві жителі всупереч вказівниками називають своє село по-старому: Раранча.

Геолокація

Топорівці

Неподалік від нової Іллінської церкви (1914) в стилі храмів Південної Буковини (Сучава та околиці) — оборонна стара Іллінська церква (1560) з вікнами-бійницями. У святкові дні жителі Топорівців носять тайстри — яскраві торби через плече, розшиті квітами і пацьорками. Останні роки відроджується звичай нареченим носити коду — високий букет із ковили, яким прикрашають зачіску.

Геолокація

«Сонячна Долина»

Взимку тут катаються на гірських лижах і сноутюбах, для літа є пляж, озера, міні-зоопарк. В’їзд у спортивно-розважальний комплекс платний (20 грн з автівки). 

Розваги у “Сонячній долині”

Сайт

➡ Як дістатися: Геолокація. По трасі Н03 в напрямку Хмельницького, перед селом Бояни за вказівником наліво, за першим озером — будка кондуктора.

Бояни

Тут відчувається дух буковинського містечка: костел св. Яна (1884), церква, примарія румунських часів (по-сучасному – мерія, все ще працює за призначенням). Готель «Буковинська зірка», піцерія, ресторан, супермаркет – з інфраструктурою все ок. 

7 січня в Боянах найцікавіше: різдвяний обряд відтворює проводи сина у військо молдавського господаря Штефана Великого. У червні-липні неподалік від Боян квітне лавандове поле, у квітні — тюльпанові фотозони. У місцевому супермаркеті вдалося скуштувати маїну — місцевий спеціалітет, рулет, фарширований макаронами. На смак це саме так, як ви собі уявили, але що не зробиш для розширення кулінарних горизонтів.  

Лавандове поле поблизу Боян

Геолокація

Волока

«На багаті села» — це сюди. Більша частина весільних суконь країни шиється в Волоці, імпорт налагоджений і в ЄС, і в Казахстан. У центрі — магазини дорогих тканин і фурнітури. Місцева маланка носить, напевно, найяскравіші костюми, щедро прикрашені вишивкою. У весільній столиці України прийнято будувати величезні хороми і оточувати їх пафосними кованими брамами, але все ще трапляються милі хати з дахами під дранкою. З храмами така ж дихотомія: є скромна дерев’яна церква — і гігантських розмірів сучасна святиня. 

Як дістатися: геолокація. За М19 (Е85), проминувши залізничну колію, звертаємо наліво (в напрямку Валя-Кузьминої), під мостом ще раз наліво. Далі 1,5 км паралельно колії. Можна проїхати на кілька км далі по трасі до покажчика «Волока 3 км» (направо).

Валя Кузьмина

У часи СРСР це було найкрутіше місце відпочинку чернівчан. Пагорби, ліси, мінеральні джерела та озера на річечці Невільниці і сьогодні нікуди не поділися. Назва у села нагадує чиєсь ім’я і прізвище, та все просто. Ліс на південь — Козьмин, за ім’ям боярина-власника. Валя — румунською «долина» (valea). Завдяки лісу село увійшло у історію. 26 жовтня 1498 тут відбулася битва між військами Молдови та Польщі.

Практично беззбройні буковинські селяни загнали п’ятитисячну польську кавалерію в ліс, де і добили їхніми ж мечами. Король Ян Ольбрахт втік із битви. Він став для поляків тим, хто згубив еліту під лісом Козьміна. Місцеві можуть показати, де росте 500-річний дуб Штефана Великого (молдавського господаря Штефана чел Маре). На виїзді з Валя Кузьміної в сторону Глибоки — кладовище-меморіал солдатам Першої світової. Михайлівська церква (1940) побудована в типових для Південної Буковини формах як нагадування про румунську окупацію краю в міжвоєнний період. За М19 (Е85), проїхавши над залізничною колією, звертаємо наліво. Храм і кладовище розташовані в південній частині села. З часів, коли тут мешкали німці-колоністи, збереглися старі будинки з фахверком. 

Кладовище-меморіал солдатам Першої світової

Геолоакція

Мамаївці

У місцевій дерев’яній Іванівській церкві (1863) вчився співати у дяка зірка української опери Дмитро Гнатюк. Мурований смугастий храм у центрі — ймовірно, роботи Карла Ромсторфера, як і у Топорівцях та Задубрівці. Правильний час для відвідин Мамаївців — квітень: тут знаходиться тюльпанове поле. Місцева маланка — одна з найбільших в області.

Тюльпанове поле в Мамаївцях

Геолокація.

💡 Де помилуватися тюльпанами в Україні: перелік дендропарків та полів

Лужани

За невеликим дендропарком праворуч від траси — скромна зовні Вознесенська церква, найдавніший кам’яний храм області. Головне — всередині: фрески 14-5 ст. На західній стіні — на теми Нового завіту, на південній — святі Олена і Костянтин. На деяких ділянках поліхромії — графіті (найстаріше датується 1515 р.) русинською, польською, німецькою мовами: «Був Яко и Павло Із Львова», «Іоанн Босковський 1695», «Був тут Стефан града Коломиї». Біля траси — неоготичний костелик св. Яна з Дуклі веселенького салатового кольору. 

Фрески у Вознесенській церкві

Як дістатися: Геолокація. По трасі Н10, перед залізничним переїздом (колія веде на експериментальний спиртзавод) — праворуч. За 150 м видно велику нову церкву, стара знаходиться поруч.

💡 Плануєте подорож чи відпустку? Не забудьте про страховку! Купуйте у перевірених:

У Буковинські Карпати

Покинувши Чернівці по Галицькому Шляху, звертаємо за Шипинцями ліворуч за вказівником на Вижницю. У Дубівцях праворуч – палац родини Шимоновичів (зараз сільрада), ліворуч — католицьку неоготичну каплицю з пишним гербом на фасаді. В центрібіля красивої мозаїчної зупинки — дерев’яна Успенська церква, одна з найстаріших у регіоні (17 ст.).

Сусідня Глиниця славиться музичними традиціями. За переказами, пан Флондор на початку 19 ст. переселив сюди кілька родин циганських музикантів. Місцеві цигани брали участь у зйомках шедевру Юрія Ільєнка і Івана Миколайчука «Білий птах з чорною ознакою».

Дубівці

В центрі Глиниці дорога повертає на захід. Далі — Зеленів (вбрана в зелену бляху Михайлівська церква, 1901; Музей природи, єдиний такого типу на Буковині), Брусниця, (Успенська церква, 1887; з 1968 р. діє в старому графському парку водолікарня — в селі джерела з сірководневою мінеральною водою та родовища лікувальних грязей) та батьківщина Івана Миколайчука Чортория.

Назва походить, напевно, від швидкої течії Черемошу, що закручує тут вири-чорториї. Сюди їдуть, щоб оглянути хату-музей Івана Миколайчука, маєток чи то Манеску, чи Рутковського (зараз психоневрологічний інтернат), а взимку — побачити десятки лебедів, що зимують на місцевому ставку. Якийсь кілометр відділяє Чорторию від містечка Вашківці. Малопримітні влітку чи восени, Вашківці оживають на Маланку. Покутські та гуцульські маланки майже зникли за останні десятиліття, вашковецька живе і гримить 14 січня фестивалем. У інші дні календаря можна відвідати музей-садибу художника-самоука, колекціонера народних орнаментів Георгія Гараса (1901-1972), подивитися на приміщення однієї з перших українських гімназій на Буковині (1912), Миколаївську церкву (19 ст) та понівечений Успенський костел (1820-ті), який використовувався як кінотеатр. При дорозі на Вижницю — старий єврейський цвинтар.

Вижниця притулилася до підніжжя гори Лисини (606 м). Це ворота Гуцулії, кордон Покуття і Буковини. У 12 ст., за часів Ярослава Осмомисла, тут стояла дерев’яно-земляна фортеця, зруйнована ордою Бурундая. В 1910 р. євреї складали понад 80% населення міста, торгове життя кипіло на ринковій площі. Рінгпляц вгадується в центральному майдані, хоча з старої забудови лишилося небагато. Та ще прикрашає західний кут площі ратуша з невеликою вежею. В румунський період споруда була примарією, зараз тут казначейство. Сучасний магістрат – міськрада – займає двоповерховий будинок у південному кутку площі. Колись тут починалися хасидські квартали з 11 синагогами, палацем цадиків, міквами (ритуальними лазнями), бет-гамідрашем (школою з бібліотекою), хедером (релігійною школою для хлопчиків). Саме у Вижниці починав свою діяльність проповідник і каббаліст Ісраель бен Еліезер, більш відомий як Баал Шем Тов, на могилу якого в Меджибожі (Хмельниччина) приїжджають тисячі хасидів. Зберігся гуцульський переказ про люльку, яку Баал Шем Тову подарував Олекса Довбуш.

Синагога в північному кутку центральної площі зараз кінотеатр. Неподалік скверу з погруддям Федьковича і коледжу прикладного мистецтва ім. Василя Шкрібляка  — божниця, в якій спортивний зал. Найпримітнішою є двоповерхова мурована синагога на південному боці майдану. Після війни будівлю використовували як зерносховище, потім пристосували під БК. На стіні — меморіальна дошка на честь Назарія Яремчука. Тут в 1969 р. у ВІА «Смерічка» розпочалася музична кар’єра співака. Навпроти школи —колишній готель із шинком Михайла і Анни Москви-Голоти (19 ст., вул. Миру, 13), де зупинялися Леся Українка, Іван Франко, Іван Труш, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. 

На початку вул. Української — найдавніший мурований будинок міста. На вул. Українській розташовані також музей Вижницького коледжу, будинок дитячої творчості (колишнє кабаре), Українська гімназія (1908) та австрійських часів народна школа. За міськими переказами, в приміщенні сучасного відділу поліції по вул. Миру колись були бордель та ресторан.

За будинком культури вгору піднімаються сходи до стадіону та Петропавлівського костелу (1876), збудованого на кошти вірменського купця Григорія Айваса неподалік старого дерев’яного храму, який згорів у 1866. У вижницькому дерев’яному костелі вінчалися батьки Юрія Федьковича Адольф Адальберт та Анна. В радянські часи в споруді розташовувалася лазня. До Вижниці належить хутір Рівня, мала батьківщина Назарія Яремчука. Тут розташовані дерев’яна гуцульська тризрубна Дмитрівська церква (19 ст.) і «Смерекова хата» — музей-садиба зірки естради.

На південь від Вижниці, у вузькій долині між гір лежить довге, як гуцульський кілометр село ВижЕнка. У місці, де за легендами була битва між ордою Батия і селянами, — дерев’яна церква Івана Сучавського (1792) в гуцульському стилі. Біля великого храму стоїть ще одна архітектурна цікавинка — капличка, зведена в п.п. 19 ст. На стіні написи 1820-х років про важке життя під панщиною: «Братя милі! Р. 1820 толоки, ліси і всі добра були людські. Р. 1822 інженери записали ляхам, а люди о том не розуміли. Ляхам мусили кожний робити 3 дні на тиждень панщини. Як не пришов на панщину, то давали 50 до 70 буків, що кров йшла». 

Капличка — чудова ілюстрація до старої легенди про скасування панщини, яке на теренах Австро-Угорщини відбулося 16 травня 1848 р. Начебто вижницькі пани, користуючися з віддаленості краю і необізнаності селян, заставляли їх відробляти панщину й після її скасування. Цісар дізнався про це і відправив сина перевірити ситуацію. Цісаревич, переодягнений кріпаком, запізнився двічі на відробітки, за що отримав 24 удари буками. Так цісар дізнався, що в Карпатських горах все ще рабство. Неподалік — ставочок, який використовується як хасидська лазня-міква. Тут купалися вижницькі цадики-чудотворці. Хасиди-прочани, що приїздять з усього світу, купаються в ставку голяка.

З 1859 р. і до Першої світової війни Виженка була популярним курортом. Курортники-«люфтери» приїздили туди не лише оздоровитися, а й познайомитися з гуцульськими звичаями. Ті часи пам’ятають кілька стареньких вілл. Повз село йде шлях до перевалу Німчич (586,3 м). З перевалу відкриваються види Буковинських Карпат.

Повертаємося до Вижниці, до мосту, який колись з’єднував Румунію з тогочасною Польщею. Він будувався в 1920-х роках 4 бригадою саперів Війська Польського. Щоб перейти його, потрібно було мати закордонний паспорт. Контрабандистів кордони не спиняли: вони форсували неглибокий Черемош із ромом, тютюном та годинниками.

Черемош і зараз слугує кордоном, але не країн, а областей. Шлях на буковинську Путильщину лежить через прикарпатське село Тюдів. Поблизу нього — вражаюча Сокільська скеля, у підніжжя якої дзвенить водоспад. Згори суворо дивиться пам’ятник Кобзарю (скульптори — Володимир і Василь Ондрехівські). Монумент Тарасу Шевченку на цьому місці встановили ще в кінці 19 ст. — це був один із перших пам’ятників поету на Прикарпатті. Обеліск знищили на початку 20 ст. і відновили в 1990-ті коштом жителів навколишніх сіл. Місцеві молодята виїздять сюди на весільні фотосесії.

Черемош

На Буковину повертаємося вже в селі Підзахаричі, знову переїхавши міст через Черемош. До ковіду та війни Підзахаричі щоосені проводили фестиваль-ярмарок «Захарецький Гарчик». Гарчики — дерев’яні посудини для зберігання кисломолочної гуслянки. Біля Музею етнографії та народних ремесел Гуцульщини — велетенський гарчик, з-під якого тече джерельна вода.

За Підзахаричами починаються Розтоки. Начебто давно після дощів долина була залита водою. Довелося переселятися у гори. Коли негода відступила, долина виявилася розділена навпіл бурхливою річкою. Люди спускалися з гір і запитували тих, хто вже дійшов до своїх помешкань: «Через (річку) мож?». Ті ствердно відповідали: «Мож!». Так річка стала Черемошем, а розділене навпіл село на її березі Розтоками. Біля дороги — Успенська церква (1846). За листям легко не помітити табличка на північній стіні – присвята 50-літтю правління імператора Франца-Йосифа, чарівна в своїй наївності. Невідомий писар зробив помилку в імені цісаря, але виправив її, приписавши потрібну літерку зверху.

Саме в Розтоках народився у 1969 р. найвідоміший хіт Володимира Івасюка «Червона рута». З Розтоків можна пройтися до каскаду Смугарських водоспадів (в руслі потоку Смугарів протягом 2 км розташовано 7 водоспадів висотою 3-18 м), урочища Протяте каміння і скель Соколине Око (довжина маршруту 22 км).

За Розтоками — Петраші (церква Різдва Богородиці, 1863), Мариничі (церква св. Симеона, 1878), Усть-Путила. Тут у Черемош впадає річка Путила. Народний переказ схожий на сюжет «Ромео і Джульєтти». Йдеться про дві родини, які ворогували. В одній виростав син Черемош, в другій квітла донька Путила. Юнак і юнка покохали одне одного. Батьки дізналися про таємні побачення дітей — і молоді люди з відчаю кинулися з високої скелі. Зі сліз, які проливали батьки над тілами Черемоша і Путили, утворилися дві річки, які зустрічаються в Усть-Путилі, щоб поєднатися навіки.

Відразу за селом, ліворуч, — 30-метрова скеля Кам’яна Багачка (Закам’яніла Багачка). Без легенди знову не обійтися. Триста років тому до жадібної багачки прийшла бідна жінка з немовлям і попросила поїсти. Пані протягнула нещасній замість хліба камінь і крикнула: «Марш мені з очей, старцюго!». На це жінка відповіла: «Бодай ти скам’яніла». Так і сталося.

Кам’яна багачка

Дихтинець (один із найцікавіших дерев’яних храмів Путильщини — Дмитрівська церква, 1871), Киселиці (церква Трьох Святителів, 1861-1877) — нарешті колишній райцентр Путила. Вона на багато кілометрів розтягнулася вздовж річки і схожа на патріархальне село. Це батьківщина карпатського ватажка Лук’яна Кобилиці та письменника-романтика Осипа Домініка Гординського де Федьковича, більше відомого як Юрій Федькович.

В Путилі в останні вихідні травня на стадіоні «Карпати» проходить свято виходу вівчарів на полонину. Гуцули вправляються у поїданні вареників та випиванні гуслянки на швидкість, переходять через імпровізовану кладку з тонких колод, продають будз, сир, бринзу і вурду, працюють у містечках майстрів, також інсценізують народне весілля. На святі обирається ватаг (найбільш шанований вівчар району), який запалює символічну ватру.

Неподалік стадіону — дерев’яна хата 18 ст., в якій знаходиться меморіальний музей Юрія Федьковича. За 60 м від садиби — Миколаївська церква (1885-1886). Ділянку для будівництва храму виділив письменник.

Музей в Путилі

Якщо ви подорожуєте власним транспортом, мандрівку варто продовжити на південь, до прикордонного Селятина (18 км від Путили). Цей відрізок шляху ще кілька років тому був синонімом бездоріжжя, останнім часом ситуація покращилася. Громадський транспорт у цих краях курсує не часто. Не забудьте внутрішній паспорт — це прикордонна зона.

За Путилою починаються Сергії. На хуторі Красний Діл — садиба-музей опришка Лук’яна Кобилиці (1812-1851), Сергії цікаві також водоспадом Паркулина і ландшафтним заказником «Боргиня». Між селами Сергії і Плоска — Плосківський перевал (971 м), за яким вже Румунія.

Прикордонний Селятин ще століття тому був чималим містечком: 15 тис мешканців, філії двох десятків європейських банків, кілька ресторанів. Про ті часи зараз пам’ятають хіба зруйнована синагога та церква Різдва Богородиці (1630, перебудови 1807 р.). На місці ж вокзалу, до перону котрого прибували потяги з Відня та Парижу, зараз лазня. Селятин – найбільш грозове місце на Буковині: громовиці блискають 45 днів на рік. 

З Селятина можна добратися до села Шепіт, поблизу котрого розташований невисокий Сучавський водоспад. З Шепота починають сходження на перевал Семенчук (1405 м) і до найпівденнішого села України Сарати. 

За 3 км на північ від перевалу, на вершині Томнатика (1565 м) знаходиться колишня радіолокаційна станція «Памір» — три білих куполи колишнього об’єкту протиповітряної оборони. Це одне з найзагадковіших і найдивніших місць Буковини та один із найвідоміших туристичних об’єктів України. Дістатися сюди можна лише позашляховиком або пішки: стан доріг не дозволить проїхати легковому транспорту. 

Радянські військові у 1959 р. облюбували Томнатик, щоб сканувати повітряний простір. Звели великі бетонні куполи, які здалеку нагадують гриби-дощовики. У них розмістили антени сантиметрового діапазону та висотоміри. Для свого часу конструкція станції була новаторською. Колись тут стояла військова частина, працювали власна пекарня, баня, пральня. Все військове начиння забрали на початку 1990-х, залишилося лише велетенське параболічне дзеркало — радіолокаційна антена П-14 “Лена” у найбільшій із бетонних куль. В останні роки “Памір” розмалювали українськими орнаментами. Кліп переможниці Євробачення-2016 Джамали “1944” знімався якраз тут. Якщо не хочете шукати транспорт на вершину самотужки, можна скористатися готовими турами від багатьох фірми. 

За 6 км від Селятина – Руська. Звідси до Долішнього Шепоту через перевал Шурдин (1173,5 м) веде 22-кілометровий серпантин із щебеню. Шлях лежить між смерекових лісів, тому сподіватися роздивитися за гілками краєвиди не варто — панорама відкриється вже на перевалі. Перевал названо по імені айстро-угорського інженера Шурдина, котрийз’єднав Берегомет і Селятин дорогою. В Долішньому Шепоті цивілізація повертається — тут і асфальт, і магазини, і кілька міні-готелів. 

Далі — Лопушна, котра на старих австрійських листівках зветься Бад-Лопушна («курорт на водах Лопушна»). Віру в неперервність прогресу підривають кам’яні бики старого залізничного мосту на Сереті. В цісарські часи сюди можна було потрапити залізницею з Вижниці. Тоді на гостей тут чекало чимало приватних віл і кегельбан. Лопушна перетікає в Берегомет, де знаходиться офіс НПП «Вижницький». Його легко впізнати за скульптурами ведмедя та оленя біля входу. Вижницький природний парк (8 га) — найменший серед НПП Українських Карпат. До парку належать гірські пасма Волотів, Баньків, Куриків, Смидоватий, Бозна. «Вижницький» увібрав заказники «Стебник», «Лужки», урочища «Яворів», «Соколине око» і «Стаєчний».

НПП “Вижинський”

В центрі селища — непоказна зовні лікарня, колишня літня резиденція буковинського барона Миколи Василька.  Навпроти — будинок із баштою. В міні-палаці, який за радянських часів слугував правлінням колгоспу, колись жив наглядач баронських лісів. Тут у 1905 р. гостював Іван Франко, а в 1930-х — Ольга Кобилянська.

На початку села Мигове стоїть під бляшаними шатами дерев’яна церква Яна Сучавського (1905). За селом на висоті 740 м над рівнем моря – гірськолижний комплекс, де влітку працюють басейни – Буковинська відповідь Буковелю.

Церква в Миговому

💡 Про Мигове та інші гірськолижні курорти ми уже писали тут.

Дорога до Чернівців веде через Луківці (Миколаївська церква з 1902 р.), Стару Жадову (Михайлівська церква, 1806), Панку (Михайлівський костел, 1884). 10% населення Панки — етнічні поляки, у школі є класи з польською мовою навчання.

Через райцентр Сторожинець проходить кордон українських і румунських етнічних земель. Колись у місті проживало чимало колоністів із Австрії, Чехії, Угорщини та Німеччини. Хоча Сторожинець — місто невелике, воно є одним із найбільших на Буковині і одним із найзеленіших (на кожного мешканця — 40 кв.м зелених насаджень). Зеленим місто було і століття тому. Тодішній власник Сторожинця, поміщик Оренштайн, в 1912 р. перетворив мішаний ліс навколо свого палацу у розкішний парк. Дендропарк зараз — пам’ятка природи. На його базі діє технікум лісового господарства (вул. Видинівського) — один із його корпусів займає ошатний палац із баштою, на якій помітні цифри «1912». В дендрарії трапляються 200-річні дуби, липи, клени і граби, збереглася стара липова алея. Варто прогулятися й компактним центром Сторожинця: ратуша, костел св. Анни, школа ще австрійських часів.

Зі Сторожинця направимося на південь, в напрямку Красноїльська і румунського кордону. За 11 км — Буденець. На початку села, ліворуч, на узвишші стоїть нео-готичний костел (1891). В центрі, праворуч, романтичний палац Мікулі-Волчинських. За легендою, симпатичну споруду з баштою і декоративними зубцями на межі 19-20 ст. спорудили французькі архітектори. Від ландшафтного парку зберігся 300-літній дуб. В палаці — сільська школ. Центр Чудея, забудований двоповерховими старими кам’яницями, натякає, що на початку 20 ст. це було не село, а торгове містечко Czudin.

До Красноїльська від Чудея всього 6 км. А ще за 8 км — державний кордон із Румунією (ще раз перевірте, чи маєте з собою внутрішній паспорт). Місцеві називають свою малу батьківщину просто Красна — і яка ж та Красна прекрасна! Скільки тут ще старих хат із красивенними, ніби з мережива верандами — і високими дахами під дранкою. У центрі — сучасна Покровська церква (1989-1991). Поруч тулиться мурований храм Різдва Іоана Предтечі з рисами оборонної архітектури (1792). 

Хата в Красноїльску

На куті Слатина, під лісом, збереглася 12-метрова криниця з солоною водою, з якої бере початок річечка Солонець, притока Серета. По «біле золото» солі на Слатину проїжджали з навколишніх поселень так званою «Бухарестською» дорогою (нині веде до Румунії). По-справжньому щастить тим, хто потрапляє в Красноїльськ на Маланку і Василя (13 і 14 січня). 

Маланка в Красноїльську

Головний персонаж місцевої маланки – Ведмідь, котрого на цепу веде циган у яскравих лахміттях. У всіх 5 маланкарських ватаг селища Ведмеді і Цигани абсолютно різні. Найбільш автентичні костюми збереглися на куті Сус, він найдалі від траси. У Ведмедів солом’яні плечі нагадують сердечка, а на шиї – мереживна серветка, щоб гострий очерет не царапав обличчя. Цигани вбрані у смушеві шапки-кучми та шкіряні куртки. Найдовші “лапи” – до 6 м! – виростають у Ведмедів на кутах Дял та Тражани. А найекзотичніші костюми мають маланкарі з Верхньої та Нижньої Путни. Ведмеді тут схожі на копиці сіна. А цигани – напівоголені вікінги у рогатих шоломах, дикуни у звіриних шкурах – вже на що у юнака фантазії вистачить. 

Місцевий ритуал — могутній, просякнутий тестостероном і з сильним румунським акцентом. Це головний день року для краснян. І починається він з першою зорею ввечері 13 січня. Апофеоз свята – обідня пора 14 січня. Коли всі маланки селища виходять на центральну вулицю Штефана чел Маре та повільно просуваються до селищної ради. Саме в цей час найкраще приїздити туристам. 

У липні тисячі краснян сходяться на полонину у народних строях, щоб поспівати і потанцювати. Сорочки тут розшиті лаконічними чорними орнаментами — виглядає дуже стильно. 

З Буденця можна через Верхні та Нижні Петрівці відправитися до крихітної прикордонної Білої Криниці. Село, два високих храми якого так гарно видно з Білої Криниці, —  румунський Клімоуц (Климівці). Білу Криницю заснували 12 родин російських старообрядників-липованів на чолі з козаком Никифором Ларіоновим. Це були православні віруючі, які зберегли вірність старій культовій традиції після церковного розколу в 17 ст., спровокованого патріархом Никоном. Цар Петро І оголосив старовірів поза законом. Старообрядці потягнулися туди, де царат не зміг їх дістати: в Сибір, Молдову, Польщу, Пруссію, на Дунай чи Буковину. Сьогоднішній людині важко зрозуміти, чи варто було через невеликі різниці в догматах влаштовувати громадянську війну. Старовіри хрестяться двома, а не трьома пальцями, кадіння водять за сонцем, а не проти, літургію виконують на семи, а не на п’яти просфорах, пишуть за старою традицією «Ісус», а не «Іісус». Є ще кілька невеликих відмінностей, через які тисячі людей загинули, а інші залишили свої домівки і відправилися шукати віротерпимі краї. 

Свою самоназву липовани пояснюють просто: вони носили лапті з липової кори. З 1844 по 1946 р. Біла Криниця була центром старообрядницької ієрархії. Пізніше митрополія перебралася в румунське місто Браїлу, хоча митрополити до цього часу зовуться білокриницькими.

І австро-угорська, і румунська влада ставилася до старовірів толерантно. Буковина була малозаселеним краєм, що потребував колоністів, а липовани показали себе спокійними й тверезими господарями. А от радянські чиновники способу життя старовірів відверто не розуміли. Те, що село все одно залишалося законсервованим осередком минулого — заслуга прикордонної зони. Закритість Білої Криниці дала змогу її жителям бути поодаль від марксизму-ленінізму. Посеред села дивиться в бік Румунії Успенський собор (1900-1908) в стилі архітектури післямонгольської Московської Русі. Замовниками храму було подружжя Овсяннікових. Храм будували в пам’ять сина Олександра, що помер молодим. Будівництво собору обійшлася у фантастичну суму. Але в 1946 р. цю архітектурну дивовижу перетворили у склад міндобрив, попередньо викинувши з нього кілька вантажівок богословських книг. На базі собору з 1988 р. діє Музей старообрядництва. Поруч – муровано-дерев’яна Косьмодаміанівська церква (18-19 ст.).

З Білої Криниці через екс-райцентр Глибоку (лікарня — колишній маєток Скибневських) потрапляємо у Димку.

Маєток Скибневських

Якщо не доїжджаючи кілька метрів до яскраво-жовтої Петропавлівської церкви (1902) звернути праворуч, побачимо музей-садибу Ольги Кобилянської. Мати Ольги, спольщена німкеня Марія Вернер, була родичкою німецького поета-романтика Захарія Вернера. Марія так кохала свого чоловіка, що вивчила його рідну мову і виховала своїх дітей в повазі до української культури. Перш ніж оселитися в Чернівцях 1891, О. Кобилянська два роки мешкала у Димці, у маєтку бабусі. Саме в Димці юна письменниця почала працювати над повістями «Царівна», «На полях», «Людина». А реальна історія братовбивства, яка сталася у Димці в 1894 р., лягла в основу роману «Земля».

Пам’ятник Кобилянській у Димці

Герца — маленька, але своєрідна

Ми кажемо на Чернівецьку область “Буковина”, хоча насправді у її складі крім Буковини є частина Північної Бессарабії (сьогоднішній Дністровський район) та переважно румуномовна Герца. Архітектурні пам’ятки району — скромні садиби та церкви, не схожі на храми інших регіонів України.

Кожен новий рік авторка цих рядків починає на Герцаївщині: етнорегіон живе в унісон із сусідами-румунами і маланкує не з 13 на 14 січня, а у новорічну ніч та в перший день нового року. Василя за новим стилем — це ж і є 1 січня. У інші дні можна оглянути мега-скромні хатні дерев’яні церкви у Луковиці (Дмитрівська з 1757), Годинівці та Куп’янському (1772). 

Церква у Луковиці

У Малій Буді на цвинтарі стоїть мурована церква Всіх Святителів (1818). Родзинка пам’ятки — архаїчні і прості зображення святих, які прикрашають фасади церкви.

Церква у Малій Буді

У сусідній Великій Буді на горбку в центрі збереглася мурована Успенська церква (1794) — теж із розписаними стінами. В Байраках поблизу парку (1885) – церква Різдва Богородиці (1646). Триярусна дзвіниця — величезна, церква — ще більша. В Підвальному – аксакал області, дерев’яна Хрестовоздвиженська церква з 1561 року, понівечена ремонтом кілька десятків років тому.

Окрема історія з Петрашівкою. Немає нічого скромнішого за буковинську церкву хатнього типу. А серед таких храмів чемпіоном зі скромності є місцева Архангельська церквиця (1663). Високий дах поблискує дешевою бляхою. Стіни ж, складені з могутніх дубових зрізів (вистачило всього п’ять у висоту), лишилися дерев’яними. Декору — жодного, лише фігурні кронштейни. Як не знати, що це храм, і не здогадатися б: хата хатою, навіть тамбур-веранда є.

Церква хатнього типу

Зігнутий вітром хрест на даху майже непомітний. Але в селі є ще одна дерев’яна церква — і вона — та-там! – приватна. Так, і таке буває. Настоятель сумновідомого Банченського монастиря Михайло Жар (Логвин) у 2016 р. збудував у дворі рідної хати струнку церквицю у стилі марамароської готики. Такі високі тонкі шпилі — характерна риса храмів навколо нашого Хуста та у прилеглих до Закарпаття регіонів Румунії, але для Буковини вони зовсім не характерні. Зводили храм румунські майстри — можливо, цим і пояснюється вибір стилю. Близнючка петрашівської церкви, присвячена св. Пантелеймону (2013), стоїть на березі Дністра, на території екс-бази “Вишнева”. Зараз там реабілітаційний центр Банченського монастиря. Вільно підійти до храму можна лише у храмове свято. В інші дні треба дозвіл настоятельки місцевого монастиря — а вона українською не розмовляє. Обидві церкви красуні, так. Але абсолютно чужі і Дністру, і Герці. 

Церква св. Пантелеймону

А ще у Петрашівці одна з найенергійніших маланок — чоловіки у яскравих костюмах коників-каюців витанцьовують на сільських вулицях 1 січня.

Маланка у Петрашівці

У маленькій Герці пам’ятник на центральній площі не Кобзарю, а Міхалу Емінеску, а ще тут є стилізований під замок будинок румунського художника Артура Верони (1868-1946), школа у палаці 1911 р., мурована Спирідонівська церква (1807), надзвичайно яскраво декорована.

Пам’ятник Міхалу Емінеску

До Дністра

Буковину не пізнати без її бесарабської частини — туди нам і дорога, повз вже знайомі лавандові поля та Бояни при трасі Н03. Не встигли закінчитися Бояни, як почалося Припруття — село-магазин, де майже кожен двір — своєрідна вітрина з товаром. Тут продають редиску, плетені меблі, садових гномів, ковані брами — і ще багато різного.

В Припрутті від траси Н03 відділяється дорога до екс-райцентру Новоселиці і далі на Молдову. Там рідні місця Софії Ротару, Миколи Мозгового та Лілії Сандулеси.

Вітряк біля Недобоївців

На виїзді з Динівців біля заправки – відреставрований дерев’яний вітряк. З півтора десятки таких же стояло колись і біля Недобоївців, до 21 ст. дожило два, але один згорів у 2015-му. Залишився останній. Вітряки характерні саме для рівнинної частини Чернівеччини (в гірських районах області будували водяні млини).

Навколо Недобоївців — сади до горизонту. Кожне восьме яблуко, вирощене в Україні — звідси, з крихітної Північної Бессарабії. За красивенною мозаїчною зупинкою “Чотири корчми” (автор Іван Кляпетура) — роздоріжжя. Давайте спочатку на Хотин, а вже потім у сторону Кельменців і Ко.

Зупинка 4 корчми

Перш ніж дістатися до фортеці, доведеться проїхати ледь не половину Хотина. 10-тисячне місто не помічають у затінку могутньої фортеці, хоча допитливий турист знайде тут кілька цікавинок. Там, де ще кілька десятиліть тому стояли тісні халупки єврейського гетто, зберіглася важкувата мурована споруда. Її називають митницею і датують 18 ст., хоча архітектори-ренегати і стверджують, що будівля значно молодша. Колишній костел перебудували на спортшколу, є скромна церква старовірів, діюча синагога, палац Шабельмана (відділок поліції), приміщення колишнього театру, в якому зараз банк, вілла у стилі бринковяну, у котрій зараз штаб-квартира НПП Хотинський, ошатний Будинок школяра — і міськрада у елегантній споруді в стилі функціоналізму.

Для всіх тих, кому словосполучення “радянський монументалізм” відгонить гіпсовими ленінами і пропагандою комунізму, Хотин — ідеальний приклад людяної монументалістики 1970-1980-х рр. Тут її дуже багато — і майже вся вона авторства кам’янецького художника Івана Кляпетури. Мозаїки автобусної зупинки (було дві, залишилася одна), стадіону та технікуму ПДАТУ, вітражі у ньому ж, а також у Будинках школяра та культури, красивенно оформлена чишма (джерело) на виїзді у керунку Атак — це все про красу, а не про пропаганду. Шкода, що цінність цього пласту мистецтва не є очевидною для багатьох.

Чишма

А найбільш кіногенічна твердиня України вас вразить, хай ви і бачили її не в одному старому фільмі. Пофарбований золотим Петро Сагайдачний із 1991 р. охороняє бастіони величезного Нового замку. Біля гетьмана — стоянка та сувенірний ринок. Проходьте через Бендерську браму — і ахайте на здоров’я. І згадуйте, де ви вже цю красуню бачили: чи це була бунтівна Ля Рошель в радянському мюзиклі про мушкетерів, чи суворий англійський замок в екранізаціях Вальтера Скотта, чи казковий палац із “Русалоньки” Г.-Х. Андерсена, чи — раптово — наше ж Дубно у “Тарас Бульба”.

Величезна територія Нового замку — як широка рама для невеликого шедевру, фортеці. Останніми роками значно розширилася експозиція музейних залів, тепер тут можна з годину-півтори блукати від експонату до експонату.

Хотинська фортеця відкрита для відвідувачів щодня крім понеділка з 9:00 до 18:00. В приміщенні колишньої військової школи працює кафе в народному стилі. Багато хто запитує, чи можна купатися у Дністрі біля фортечних стін. Ну, якщо ду-у-у-уже хочеться, то це не заборонено. Але берег там у гострих каменях та намулі.

Але звісно, Дністер заворожує. Не дарма ж етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський писав у 1863 р., що не знає нічого більш мальовничого, ніж долина ріки: “Деякі місця на Дністрі такі гарні, що просяться на полотно і з нетерпінням чекають талановитого пейзажиста”. Тому ну його, те купання у намулі, давайте краще побачимо найкрасивіші місця Дністровського каньйону в межах області. 

Вертаємося назад, до роздоріжжя біля Чотирьох Корчем — і їдемо за вказівниками на Кельменці. Праворуч промайне остов ще одного млина у Путриному — зомбі від промислової архітектури. За Кельменцями звертаємо на Бабин, далі трасуємо Нагоряни — і попереду вже ааааааааа, яка краса. Красу називають то Шишковими горбами, то Дідом, Бабою та Дочкою. Буковинський берег в цих місцях значно вищий за подільський, на ньому за кожним звивом ріки виростають нові скелі, схожі на руїни замків. Хтось побожний звів на одній зі скель капличку. Навесні тут квітне червонокнижна сон-трава. Якщо з центру Нагорян відправитися ліворуч, можемо побачити ще одне екстремально-красиве місце впадіння річечок Сурші та Сари-Лунги у Дністер. Тут картинки більш промовисті за слова.

Дністровські скелі — радість для ока, але влітку дуже хочеться у воду. Непоганий варіант — туристичний комплекс “Услад” поблизу села Ломачинці. Зелена територія всіяна статуями: тут регулярно проходять пленери скульпторів. Є також бази “Перлина Дністра” та “Рай на Дністрі” в селі Непоротове.

Галицький скельний монастир

Між ними розташований Галицький скельний монастир — бесарабський симулякр Афону. У крихітній і симпатичній Дністрівці існує яхт-клуб, при якому діє готель. Якщо ж далеко їхати не хочеться, є кілька скромних зелених садиб у селі Бернове.

Повертатися з дністровських скель у Чернівці можна через вервечку сіл по дорозі Т-2603. Це мальовнича дорога, яка любителям швидкості здасться витонченими тортурами. Не встиг закінчитися один населенний пункт, як почався другий. Розігнатися не буде де, проте на невеликій швидкості помічаються цікаві деталі навколо. Чудова нагода побачити хати Хотинщини — і повірте, ніде нема таких красивих хат, як на Хотинщині та сусідній (через Дністер) Кам’янеччині. Цей пласт народної архітектури швидко йде у небуття, нові хати всі переважно великі та без зовнішнього декору — тим цінніші релікти вздовж траси. Владична, Ширівці, Зарожани, батьківщина Леоніда Каденюка Клішківці, Шилівці, Малинці, Бочківці, Грозинці, Колінківці — саме прості хати та придорожні криниці тут найцікавіше. На околиці Колінківців є грязевий вулкан, подібний до того, який розташований у Старуні на Прикарпатті.  

До Дністра можна відправитися і через ще один колишній райцентр — Кіцмань, батьківщину Володимира Івасюка. В центрі мила ратуша і кілька адміністративних будівель австро-угорської доби. Романтичний пам’ятник Івасюку створив львів’янин Микола Посікіра. Любителі дерев’яних храмів можуть відвідати села Валява, Веренчанка, Ошихліби та Іванківці. Якщо вибирати лише одну церкву, радила б Кліводин: тут стоїть сестра-близнючка церкви з карпатського Шипоту (1906). Поруч — оригінальна чотириярусна дзвіниця.

Біля Звенячина — ще один меморіал загиблим у Першу світову. 11 830 австрійських, румунських і російських вояків знайшли на цих кручах свій вічний спочинок у 1915 р. Бої були жорстокими: внизу, на Дністрі – переправа. 

Від церкви на околиці Хрещатика відкривається ТА САМА панорама Заліщиків, яку всі так люблять — петля Дністра, буковинський берег здіймається над Тернопільщиною зеленим цунамі, а далі – куполи заліщицьких храмів. Звенячинсько-Хрещатинська стінка піднімається над річкою на 150 м, дозволяючи побачити, як м’яко обіймає річка Заліщики, як зміїться вздовж Добрівлян і губиться між пагорбами. 

Неподалік від церкви — дорога до чоловічого Іоаннівського монастиря, що починався у 17 ст. як печерний скит галицьких втікачів  від уніатства. За легендою, туманним ранком бричку місцевого пана коні помчали до урвища. В кількох сантиментрах від прірви тварин зупинив монах. Пан за порятунок дав кошти на будівництво каплички поблизу печери. Під час Першої світової війни дерев’яно-мурована споруда була зруйнована, в 1918 р. відновлена. У 1765 р. над каплицею з’являється невелика мурована церква Івана Богослова. Від Хрещатика недалеко до літописного Василіва, зараз села, а колись великого руського граду нід Дністром. Але дорога в цей рай для археологів часом жахлива. 

Через Заставну можна відправитись на схід: у Погорілівку (фотогенічна Сопигора над каскадом ставків, а ще триярусну карстову печеру «Довгий Яр», 530 м). Поруч ще 15 карстових утворень, тому між Юрківцями і Погорілівкою створений карстовоспелеологічний заказник «Чорнопотоцький» довжиною 4 км. Крім природніх, в Погорілівці є сім штучних печер, видовбаних у 19 ст. на берегах Чорного Потоку.

Місцеві селяни використовують їх як підвали. У Вікні – мурована церква св. Івана (1824-1826), зведена на кошти баронеси Катерини де Зотта-Вільбург і князя Олександра Кантакузина, а за нею, у старому парку — палац Зотта (1809).

Палац Зотта

На стінах печери у Баламутівці колись було видно наскельні малюнки первісної людини. Через вивітрювання петрогліфи стали малопомітними. З Вікна повертаємося в Чернівці через Юрківці, Вербівці — і розуміємо, що головне багатство колишнього Заставнівського району — казкова природа. За Малим Кучуровим постає у всій красі Хотинська височина.

Хотинська височина

Неподалеку Васловівців піднімається найвища її вершина — гора Берда (515 м), найвища точка Східноєвропейської рівнини, що простяглася від Чорного моря і до Північного Льодовитого океану, від Карпат і до Уралу.

Ірина Пустиннікова, авторка сайту “Замки і храми України”

Усі фото авторки.

Путівник підготовано у співпраці зі страховою компанією


Підтримати проект

Будьте в курсі усіх акцій та розпродажів:

Підпишіться на нашу сторінку у Фейсбук чи Instagram або отримуйте сповіщення про акції використовуючи Твіттер, Viber або читайте наш канал у Telegram!

Ірина Пустиннікова

Останні записи

МЗС України тимчасово припинило надання консульських послуг для чоловіків призовного віку

Міністерство закордонних справ ( МЗС України ) з 23 квітня цього року тимчасово припинило прийом…

12 години тому

Neobus: новий експрес Ряшів – Варшава з 26 квітня!

Польський автобусний перевізник анонсував новий експрес з прикордонного Ряшева (Жешува) у Варшаву з 26 квітня.…

7 днів тому

Leo Express: знижка 50% на другий квиток! З України від €6.5!

Чеська транспортна компанія Leo Express, яка нещодавно анонсувала рейси зі Львова в Прагу через Остраву,…

7 днів тому

УЗ: моніторинг квитків з можливістю автовикупу у мобільному додатку

Укрзалізниця впровадила можливість моніторингу квитків з можливістю автовикупу у мобільному додатку всіх користувачів! Нагадаємо, що…

2 тижні тому

Leo Express відновлює рейси Львів – Острава – Прага з 1 червня!

З 1 червня чеська транспортна компанія Leo Express відновить рейси із Прага - Острава -…

2 тижні тому

УЗ відкрила онлайн-продаж квитків із Києва у Будапешт

Укрзалізниця відкрила онлайн-продаж квитків в мобільному застосунку на потяг з України до Угорщини, а саме…

2 тижні тому