Якими ж крутими вони були! І як мало про них і досі знають! Українці здійснювали довколосвітні подорожі ще тоді, коли це було смертельно небезпечно. Також досліджували Аляску, Гаваї, Папуа-Нову Гвінею, Океанію, Ефіопію, відкривали Антарктиду та інші невідомі землі, йшли з першовідкривачами на Південний полюс, проводили астрономічні спостереження на острові Пасхи, наносили на карти притоки Нілу, знімали перші у світі фільми про подорожі та робили перші у світі тревел-фото, складали перші словники екзотичних мов (наприклад, гавайської) та викладали есперанто в Пекінському університеті, друкували свої новели в японській періодиці, шукали і знаходили золоті копальні царя Соломона в Африці.


Довший час Україна входила до складу Російської імперії. Науковці, дослідники, вчені, мореплавці українського походження – і їх було справді чимало! – а також їхні здобутки та відкриття апріорі вважалися російськими. І зараз такими вважаються. Їх забували, замовчували, присвоювали, применшували. Ми хочемо розповісти про наших знаменитих, хоробрих, талановитих, здібних земляків, відновивши історичну справедливість. Ми хочемо сказати: українці – активні мандрівники, які залишили слід у світовій науці, географії, історії та багатьох інших сферах!

В рамках цього матеріалу не розповімо про усіх, втім хоча б двома теплими словами хочемо згадати про племінника Маркіяна Шашкевича – Богуслава Шашкевича, якого доля закинула до Персії, де він долучився до визвольного руху. Про нащадка козацького роду Василя Мамалигу з Бессарабії, який став помічником раджі острова Ломбок та очолив повстання в Індонезії. Про мандрівника та художника Луїса Чоріса, вихідця з Катеринослава (нині – Дніпро), чиїм іменем названий острів поблизу Аляски. Хоробрій мандрівниці Софії Яблонській ми уже присвятили велику статтю. А зараз – про інших українських науковців та дослідників, які неодмінно заслуговують на нашу добру пам’ять.

Також нагадаємо про наші схожі цікаві підбірки:

Хто були перші українські мандрівники?

Вони були паломниками. Наприклад, ігумен одного з монастирів Чернігівщини Данило залишив опис своєї подорожі до Святої Землі. У творі “Житіє і ходіння Данила, Руської землі ігумена” паломник описав свою подорож, яку здійснив у 1106 – 1108 pp. В подорожніх нотатках йдеться не лише про духовні переживання, а й географічні, історичні, етнографічні спостереженння автора. Твір переклали грецькою, німецькою та французькою мовами.

Сміливим і відважним мандрівником був український козак Яків Малик. В середині 16 ст. він дістався до Індії і став великим візиром князівства Гуджарат, а також збудував там фортецю в ренесансному стилі.

Киянин Василь Григорович-Барський рушив у мандри у 1724 році і загалом вони тривали 24 роки! Відвідав Відень, Рим, Венецію, острів Корфу, гору Афон, дістався до Палестини, побував у Сирії, на Синайському півострові, на Кіпрі – загалом майже в усіх відомих місцях, пов’язаних з біблійною і світською історією Середземномор’я та Близького Сходу. Вісім місяців прожив у Єгипті, при дворі Патріарха Александрійського. У 1729-1731 рр мешкав у Тріполі (Лівія). Згодом прийняв чернечий постриг та шість років провів на грецькому острові Патмос, де вивчав мову та літературу. Свої мандри, враження від цікавих місць та людей Григорович-Барський описував та замальовував у щоденнику. Нещодавно у видавництві “Основи” вийшов переклад цих нотаток із давньоукраїнської – “Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік”. Оригінал рукопису Григоровича-Барського, який вважали втраченим, зараз зберігається в Національній бібліотеці ім. Вернадського в Києві.

 

Мандрівники та дослідники, які залишили слід у світовій науці

Микола Миклухо-Маклай (1846, село Язикове, Новгородська губернія – 1888, Санкт-Петербург) – мандрівник зі світовим іменем, поліглот, антрополог, етнограф та географ українського походження, але “присвоєний” історіографією Росії. Його батько Микола Миклуха – уродженець Чернігівщини – походив із запорозьких козаків.

У Миклухо-Маклая цікава, насичена біографія. В рамках цієї статті ми не маємо змоги переповісти її всю, але рекомендуємо поцікавитися детальніше – колись вона ляже в основу захоплюючого фільму (а деякі уже зняли). Наприкінці 19 ст. вчений досліджував антропологію та етнографію корінного населення Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії (островів Полінезії, Меланезії і Мікронезії). Зокрема 2,5 роки він прожив серед папуасів північно-східного берега острова Нова Гвінея (тепер – це Берег Миклухо-Маклая). Цікаво, що на острові є й річка “Гоголь” – дослідник завжди возив із собою повість “Тарас Бульба”. За однією з версій, саме родинна історія предків Миколи Миклухо-Маклая лягла в основу цього твору.

This slideshow requires JavaScript.

Вчений не лише вивчав тубільне населення Нової Гвінеї, а й боровся за його права. Звернення Миклухо-Маклая від імені мешканців Нової Гвінеї до британського уряду спричинило скасування колонізації острова. Коли дослідник повернувся до Європи, читав лекції в Лондоні, Берліні та Парижі. Двічі Микола приїздив до Малина на Житомирщині – там знаходився маєток матері та жив його брат. Вчений досліджував побут, звичаї та традиції поліщуків і древлян, фауну Криму та Чорного моря, мандрував Україною.

This slideshow requires JavaScript.

Миклухо-Маклай – автор близько 160 наукових праць. Щоденник його подорожі «Серед дикунів Нової Гвінеї» видали українською мовою у Києві у 1961 р. Пам’ять дослідника шанують у багатьох країнах світу. Наприклад, в Джакарті, Сіднеї, Куала-Лумпурі, Севастополі йому встановили погруддя. Меморіал Миклухо-Маклая облаштований на мисі Гарагасі (Папуа-Нова Гвінея), на місці, де раніше стояла його хатина. В містечку Малин ім’я Миклухо-Маклая носить одна з вулиць та парк відпочинку, де йому встановили пам’ятник. У Малин двічі (у 1980 і 1988 р.) приїжджав онук вченого Роберт Миклухо-Маклай, який жив в Австралії.

Також в Україні знаходяться 4 музеї, присвячені вченому. Їх відкрили подружжя меценатів із таким же прізвищем – Олександр і Надія Миклухо-Маклаї. Це музей “Вітрила Миклухо-Маклая” у Батурині, інший – в селищі Гамарня, біля міста Малин, ще один – в селі Калитянське Чернігівської області. Музей “Берег Маклая” облаштували в селищі Кача, біля Севастополя.

This slideshow requires JavaScript.

 

Іван Завадовський (1780, поблизу Гядяча – 1837, Одеса) – навколосвітній і полярний мандрівник українського походження, із полтавських дворян, картограф, гідрограф, дослідник, збирач природничих колекцій. У 1819—1821 рр. був заступником капітана Беллінгсгаузена на військовому кораблі «Восток», який у пошуках шляху до Південного полюса здійснив навколосвітнє плавання до Південного океану. Як вважають деякі дослідники, ця експедиція відкрила Антарктиду.

За радянських часів життєпис Завадовського не досліджували, а в ньому чимало українських топонімів. Одеса — місце служби і місто останніх років життя і поховання. На Приморському бульварі досі є «будинок контр-адмірала Завадовського». Зберігся документ, що свідчить: у 1863 році в одеський ботанічний сад, який тільки закладали, передали 200 унікальних рослин із садиби Завадовського. Сьогодні вони знаходяться в теплиці Бернардацці в Ботанічному саду Одеського національного університету імені Іллі Мечникова.

Дім Завадовського в Одесі (фото – Serg Smith)

Миколаїв – місто, де юнак виховувався і навчався. Там і зараз проживають родичі, у яких зберігаються рідкісні сімейні фото, а також мінерал, привезений із острова Завадовського в Антарктиді. Це один із Південних Сандвічевих островів, які входять до складу Британських заморських територій. У 2016 році Уряд Південної Джорджії та Південних Сандвічевих Островів надрукував чотири поштові марки «Острів Завадовського». Окрасою цього острова є найбільш численна колонія антарктичних пінгвінів на планеті – їх там близько 1,5 млн.

This slideshow requires JavaScript.

Також іменем Завадовського назвали ще один острів — у Західному шельфовому льодовику поблизу Антарктиди. У кіноповісті Олександра Довженка «Антарктида» Іван Завадовський є одним із головних персонажів.

 

Антон Омельченко (1883, с. Батьки, Зіньківського району на Полтавщині – 1932, там же) – учасник всесвітньо відомої експедиції Роберта Скотта на Південний полюс, член Королівського географічного товариства Великої Британії. Став другим українцем, який побував у Антарктиді.

Антон був сьомою дитиною в родині малоземельного хлібороба Луки Омельченка. Бідність змусила 10-річного Антона і його старших братів вирушати щороку на кілька місяців на заробітки до Ставропольського краю, де вони випасали кіз, овець, коней. Звідти напередодні російсько-японської війни тямущий хлопець, який мав підхід до коней, потрапив на Далекий Схід і з конюха став жокеєм. Завдяки роботі він познайомився із Вільямом Брюсом. Той приїхав у Владивосток, щоб купити витривалих маньчжурських коней для тепер уже знаменитої експедиції на Південний полюс. Саме за рекомендацією Брюса до складу експедиції включили і Антона Омельченка – він знався на конях, володів англійською мовою та мав міцне здоров’я.

This slideshow requires JavaScript.

У складі експедиції Омельченко перетнув Тихий, Індійський і Атлантичний океани та 4 січня 1911 року зійшов на берег Антарктиди. Цікаво, що в експедиції був фотограф, який зробив не лише серію знімків, а й записав майже годинне відео. На ньому є і наш земляк, який танцює гопака!

Надзавданням для учасників експедиції стало пробратися до Південного полюсу – техніка виходила з ладу, коні загрузали в снігу. Вирішили, що до самого Полюсу піде невелика група на чолі з Робертом Скоттом. Антон Омельченко провів їх на конях до середини шельфового льодовика Росса, поки тварини могли пересуватися. Потім повернувся з кіньми на базу і це врятувало його – ніхто з групи Скотта не вижив. До того ж з’ясувалося, що першими свій прапор на Південному полюсі встановили норвежці…

This slideshow requires JavaScript.

Однак Британія гідно вшанувала своїх полярників. Учасники експедиції, які залишились на березі й вижили, стали героями. Вони стали членами британського Королівського географічного товариства. Мандрівникам влаштували урочистий прийом у королівському палаці з врученням нагород. Так, наш земляк став одним із перших українців, хто отримав нагороду з рук короля Великобританії (на той час ним був Георг V). До отриманої ним медалі на честь подвигу першопрохідців Антарктиди додавалася також довічна пенсія.

Її Антон Омельченко отримував до 1927 р, доки між СРСР і Великобританією не було розірвано дипломатичні відносини. Повернувшись на батьківщину, Антону Омельченку довелося воювати на фронтах Першої світової війни. Тільки згодом він повернувся в рідне село на Полтавщину і влаштувався на роботу звичайним листоношею. Омельченко все мріяв написати книгу про пригоди в Антарктиді. Та не судилося – удар блискавки на порозі власного будинку обірвав його життя у 49 років.

This slideshow requires JavaScript.

Однак історія Омельченко мала продовження. Його онук Віктор Омельченко став учасником 3-ї української антарктичної експедиції у 2001 р. А правнук, теж Антон Омельченко – учасник 20-ї (2015-2016) та 24-ї (2019-2020) українських антарктичних експедицій. Онук Антона Омельченка Віктор, вирушивши в Антарктиду, взяв із собою грудку полтавської землі – від діда, а йому на могилу привіз звідти камінь…

Читайте також  Girls power: 13 найкрутіших жінок-мандрівниць усіх часів

На честь Антона Омельченка британці назвали бухту на Березі Оутса, відкриту дослідниками Антарктиди у 1958 р. В рамках відзначення сторіччя від експедиції Роберта Скотта, 2012 року, на честь українця також назвали кліф на острові Росса на північному узбережжі Землі Вікторії у Східній Антарктиді. А українці розмістили його портрет в історичному коридорі своєї антарктичної станції «Академік Вернадський».

 

Юрій Лисянський (1773, Ніжин – 1837, Санкт-Петербург) – український мореплавець, географ, океанограф, засновник російської наукової океанографії. Чи знаєте ви, що один із Гавайських островів названо на честь українця? 17 жовтня 1805 р. під час навколосвітньої експедиції його відкрив та наніс на карту уродженець Ніжина, нащадок старшинського козацького роду Юрій Лисянський.

У десятилітньому віці хлопець вступив до Кронштадтського морського кадетського корпусу, який достроково закінчив у 15 років через початок Російсько-шведської війни 1788-1790 рр. Його одразу відправили на фронт на Балтиці, де відзначився вже в першому бою. Згодом Лисянський проходив морську практику у Великобританії і загалом прослужив у британському флоті 6 років. У цей час здійснив кілька далеких плавань: побував біля берегів Північної Америки та мису Доброї Надії, в Ост-Індії, жив у США (1795-1796), де його особисто представили першому президенту Джорджу Вашингтону.

У 1803 р. два капітани – Юрій Лисянський та його колега Іван Крузенштерн – на вітрильниках «Надія» та «Нева» знялися з якоря в Кронштадті і відбули у навколосвітнє плавання. Більшість часу судна долали шлях окремо. Лисянський проводив наукові дослідження, уточнював існуючі мапи. Наприклад, на острові Пасхи він здійснив астрономічні спостереження та уточнив координати острова. А також склав словник мови місцевого населення. Невдовзі капітан прибув до берегів Аляски. Тут команда «Неви» взяла участь у будівництві нового форту, що отримав назву Новоархангельськ (зараз – місто Сітка в США).

Звідти Лисянський вирушив на Маріанські острови. Дорогою, біля коралових рифів на Гаваях, капітан відкрив раніше невідому сушу, яка отримала назву Острів Лисянського. Особливо цікавими є його описи життя та звичаїв населення Гаваїв, а також словник гавайської мови, який ніжинець склав першим у світі.

Біля Макао в Південному Китаї з’ясувалося, що запасів на кораблі надовго не вистачить. Лисянський прийняв сміливе рішення – йти до англійського Портсмута без зупинок. Цей шлях «Нева» пройшла усього за 142 дні, не отримавши жодних пошкоджень та втрат. До цього жоден корабель із Європи не ставив подібних швидкісних рекордів.

У 1806 році навколосвітні мандри «Неви» завершилися. Юрій Лисянський першим у російському флоті здійснив навколосвітнє плавання, а ще й цілу серію географічних відкриттів, зробивши внесок у російську океанографію, етнографію та інші науки. Після подорожі уродженець Ніжина отримав чин капітана ІІ рангу, орден Володимира ІІІ ступеня, премію та довічну пенсію. Згодом, у 1820 р. король Швеції нагородив його «Королівським Орденом Меча» за успіхи у мореплавстві.

Натомість Російська імперія віддала лаври першого капітана, що здійснив навколосвітню подорож, колезі Лисянського Івану Крузенштерну, який фінішував на 2 тижні пізніше. Сьогодні ім’я Юрія Лисянського носить острів на Гавайях, півострів на березі Охотського моря, протока, річка, гора на острові Сахалін. У Ніжині є пам’ятник відомому мореплавцю, а в 2018 р. у Музеї рідкісної книги Ніжинського університету відкрилася Меморіальна кімната «Мандрівник козацького роду», присвячена мореплавцю. У 2019 р. видавництво “Темпора” випустило книгу “Навколосвітня подорож на шлюпі “Нева” (1803-1806)”. Також на його честь названий літак російської авіакомпанії «Аерофлот». Російська пропаганда називає Юрія Лисянського гордістю російського флоту, та “первым малоросом, обошедшим вокруг света” та заперечує його українське походження.
Сайт з інформацією про Юрія Лисянського.

 

Єгор Ковалевський (1809, с. Ярошівка Дергачівського району Харківської області – 1868, Санкт-Петербург) – мандрівник, геолог, археолог, письменник, один із перших географів-сходознавців Російської імперії. Народився у багатодітній сім’ї поміщика. Закінчив філфак Харківського університету, заснованого його двоюрідним дядьком Василем Каразіним. Як його старший брат Євстафій, захопився геологією та географією. У 1830 р. він разом зі старшим братом їде на Алтай і сім років працює в експедиціях з пошуку золота, знаходячи поклади цінного металу. У 1837 році Ковалевського відрядили в Чорногорію для пошуків і розробки золотоносних відкладень. І хоча золота він там не знайшов, проте відкрив багаті родовища залізної руди, мармуроподібних вапняків, марганцю, свинцю, міді, а також зробив цікаве археологічне відкриття – знайшов руїни римського міста Діоклеї. Цінними є й його опис рельєфу та геологічної будови Чорногорії.

Він наскільки симпатизував місцевим мешканцям, що коли почалася війна Австрії проти Чорногорії, сам очолив загін із 300 вояків. При чому цей загін спромігся завдати поразки 4 тисячам австрійців. Звісно, такий прояв антимонархізму не лишився без уваги імператора Миколи I і Єгора Ковалевського позбавили російського підданства. Втім, невдовзі повернули – надто цінним фахівцем він був.

На початку 40-х років Ковалевський здійснює подорожі до узбекських Хіви та Бухари (важливий напрям російської експансії в середині ХІХ ст.), та їде до Північної Індії, Кашміру й Афганістану. Також досліджує Трансильванські Альпи, Карпати, проводить розвідки у Боснії, Герцеговині, Румунії, Болгарії. Але попереду його чекає одна з найбільш захоплюючих та важливих подорожей у житті – до північної Африки.

У середині 1840-х років амбітний правитель Єгипту Мухаммед-Алі звертається до російського царя з проханням надати гірничого інженера для пошуків таємничої країни Офір. За легендами, там колись добували скарби для царя Соломона і єгипетських фараонів. Відрядили Єгора Ковалевського, додавши до його завдань також місію торгово-дипломатичного представника.

20 січня 1848 р. його експедиція з пошуку золота, покладів дорогоцінного каміння та з уточнення розташування витоків Нілу вийшла з Каїра і почала підйом вгору по Нілу на вітрильних човнах. Геолог безпомилково знайшов золото в зеленокам’яних породах, у верхів’ї Блакитного Нілу, де в селі Ер-Росейрес (на кордоні з Ефіопією) Ковалевський облаштував навіть фабрику з добування золота. Згодом дослідник зробив ряд геологічних та географічних відкриттів та уточнень, а також знайшов місце знаменитих золотих копалень Соломона. Відкритий Туматський кряж у витоках ріки Тумат він назвав Миколаївською країною.

На зворотному шляху в Александрію, у Малій Нубійській пустелі, Ковалевський відкрив річку Абудом, ліву притоку Нілу, чим спростував думку відомих німецьких географів Гумбольдта і Ріттера, які стверджували, що Ніл має лише одну притоку – ріку Атбара, а також твердження, що витоки Білого Нілу – в Ефіопії. За блискуче проведену експедицію Єгор Ковалевський був нагороджений званням полковника, орденом Анни I ступеня від Російської імперії та орденом Нішан-ель-Іфтігер від Єгипту.

Водночас мандрівник знову викликав царський гнів через своє вільнодумство. Відразу після повернення з цієї експедиції у 1849 році, він опублікував двотомну працю «Подорож до Внутрішньої Африки», в якій насмілився порівняти становище африканських рабів із російськими кріпаками, висловивши своє обурення поневоленням людини. За це отримав сувору догану від Миколи І та в покарання – вісім діб гауптвахти. Втім посадити його не змогли – Ковалевський уже виконував місію в Китаї: йому доручили владнати торговельні суперечки та супроводжувати російську духовну місію в Пекін, а також вивчити рослинний і тваринний світ Монголії. Врешті з його допомогою було укладено Кульджинський договір 1851 року, який сприяв розвитку торгівлі Російської імперії з Західним Китаєм.

Протягом років свого життя до 1868 році Ковалевський переважно займався науковою та літературною діяльністю. У 1856-1861 рр. очолював Азійський департамент Міністерства закордонних справ і тоді ж став одним із засновників і заступником голови Російського географічного товариства (до 1867 року). У 1856 році обраний членом-кореспондентом, а 1857 року почесним членом Санкт-Петербурзької академії наук.

Також Єгор Ковалевський був засновником і головою Літературного фонду, допомагав письменникам, що були в скруті – в його петербурзькій квартирі довгий час діяв літературний салон. Ще в молоді роки Єгор Ковалевський близько зійшовся з Миколою Гоголем, підтримував Тараса Шевченка після заслання, багато зробив для визволення з кріпацтва інших українців.

 

Олександр Булатович (1870, м. Орел, нині Росія – 1919, с. Луциківка на Харківщині) – дослідник Африки, етнограф та географ українського походження. Виходець із заможної української родини. У 1897-1899 рр. здійснив три експедиції невивченими землями Ефіопії. У 1897 р. у складі російського Червоного хреста влаштовував шпиталь для ефіопських вояків, поранених у війні з італійцями. Здійснив поїздку до Аддіс-Абеби та центральних і західних провінцій країни (першим з європейців відвідав окремі регіони). У 1897 р. видав книгу-щоденник про ці подорожі «Від Ентото до ріки Баро».

This slideshow requires JavaScript.

В 1898 р. він досяг південного узбережжя оз. Рудольфа і перетнув невідому до того європейцям гірську область Кефа (Каффа), вивчаючи геологію та гідрогеологію цих земель, наносячи їх на карти, зібрав велику колекцій фотографій, відшуковував цінні етнографічні та мінералогічні матеріали. Дослідник спростував поширену серед європейських науковців думку про те, що ріка Омо (друга за розміром в Ефіопії) є притокою Нілу, й позначив на карті одну з основник приток Білого Нілу – ріку Собат. У 1899 р. він досліджував крайній Захід Ефіопії – провінції на межі з Суданом.

This slideshow requires JavaScript.

Згодом залишив військову службу і прийняв чернецтво під ім’ям Антонія. У 1907 р. виїхав на гору Афон, де прийняв схиму. У 1910 р. рукоположений в ієромонахи. У 1911-1912 рр. знову відвідав Ефіопію з метою організації там православного монастиря. Зневірений в офіційному російському православ’ї, почав виступати зі статтями та памфлетами проти Синоду й державної церковної ідеології. За це у 1913 р. був заарештований і засланий в родовий маєток в Україні – в Луциківці. Брав участь у Першій світовій війні: був полковим священиком, потрапив у полон, звідки втік і знову повернувся до Луциківки.

This slideshow requires JavaScript.

 

Василь Єрошенко (1890, слобода Обухівка, тепер Бєлгородська область, РФ – 1952, там же) – талановитий незрячий письменник, дослідник країн Сходу, мандрівник, мовознавець-поліглот, який крім української, російської володів есперанто, туркменською та японською. В Лондоні він наскільки добре оволодів англійською, що написав нею серію казок для дітей та опублікував свої англомовні поезії в британських журналах. В Японії його перший твір японською надрукували у 1916 р. – це була новела “Розповідь паперового ліхтарика” у токійському журналі. У 1953 р. казки Єрошенка ввійшли до багатотомної “Бібліотеки японської дитячої літератури”. А у 1956-му в Токіо видали книгу дослідника Такасугі Ітіро “Сліпий поет Єрошенко”.

This slideshow requires JavaScript.

Василь осліп у чотирирічному віці після хвороби. Його батько – селянин Яків Єрошенко – був вихідцем із України, мати – росіянкою, міщанкою зі Старого Оскола. Відомо про неабиякий співочий і музичний хист Василя – він майстерно виконував українські та російські народні пісні. За словами його племінниці В. Сердюкової, особливо вподобав дві мелодії на слова Тараса Шевченка – «Заповіт» і «Реве та стогне Дніпр широкий», а також «Розпрягайте, хлопці, коні», «Закувала та сива зозуля».

This slideshow requires JavaScript.

Василь побував у багатьох країнах: жив у Франції, Англії, Сіамі (нині Таїланд), Бірмі (нині М’янма), Індії, Китаї, на Чукотці та в Середній Азії. Але півжиття – в Японії. Портрет Єрошенка, створений відомим японським художником Цуне Накамурою, увійшов до історії мистецтва доби Тайсьо. Він знаходиться в Токійському музеї сучасного мистецтва. 1990 рік був оголошений ЮНЕСКО роком Василя Єрошенка. У Пекінському університеті відбулася присвячена йому наукова конференція, китайський літературознавець Ге Баоцюань видав книгу “Лу Сінь і Єрошенко”. Лу Сінь – китайський письменник, з яким Єрошенко товаришував і за рекомендацією якого викладав есперанто та російську літературу в Пекінському університеті.

З 2002 року діє Міжнародна науково-дослідницька група «Василь Єрошенко та його доба», до якої належать науковці з України, Росії, Японії, Німеччини та США. Також іменем Василя Єрошенка з 2007 р. названий український Благодійний фонд «Есперо», серед завдань котрого – поширення творчої спадщини письменника та підтримка есперанто-руху в Україні.

This slideshow requires JavaScript.

 

Євген Фединський (1920, Івано-Франківськ – 1980, Бразилія) – мандрівник та поліглот, перший із українців, хто потрапив до північної Бразилії та описав місцеві індіанські племена. В юнацькі роки, як і його старші брати, Євген навчався у Станіславській україномовній гімназії, вдома теж панував український дух. Старші брати Юрій та Олександр під час навчання в гімназії були активістами громадського життя, належали до Пласту, а згодом приєдналися до ОУН. Під час Другої Світової війни через патріотичну діяльність Євген потрапив до штрафбату, завданням якого було проходити мінні поля. Якимсь дивом Фединський втік через заміноване поле і якось дістався до Відня. Потрапивши у зону радянської окупації і завдяки володінню 12 мовами, був завербований на службу в НКВС перекладачем. І йому знову вдалося втекти – тепер аж у Бразилію.

This slideshow requires JavaScript.

Місцевий уряд запропонував Фединському жити у джунглях на півночі країни з індіанським плем’ям, щоб вивчити їхню мову. Євген погодився і два роки вивчав говірку, ставши першим українцем, який потрапив на північ Бразилії. Серія його листів про тамтешнє життя була надрукована в нью-йоркській газеті під псевдонімом Микола Буковий. А в Бразилії його знали під ім’ям Роберто Тамара.

This slideshow requires JavaScript.

З джунглів він писав листи до української еміграційної преси, мандрував та ходив на каяках морем. Пізніше оселився у Ріо-де-Жанейро, де працював у галузі охорони природи у заповіднику Тіжука. Життя Євгена Фединського обірвалось після другої 1000-кілометрової прогулянки вздовж північно-східного берега Бразилії від інфаркту на 60 році життя. По собі він залишив велику і цікаву публіцистичну й епістолярну спадщину, унікальні дані про індіанські племена північної Бразилії. Цінності їм додає той факт, що сам автор був першим із українців, хто на власні очі бачив і вивчав їхню культуру, жив поряд із ними та описав їхнє життя українською. На жаль, історія життя Євгена Фединського залишається маловідомою не лише для широкого загалу, а й для фахівців-етнографів.

Східні принцеси

Також ми б хотіли згадати про двох українок, яких доля занесла на інший кінець планети. На жаль, зважаючи на історичні обставини та соціальні норми того часу, вони не були дослідницями чи науковицями. Але ми переконані, що ці східні принцеси могли б залишити по собі визначний спадок, якби події розгорталися в наш час. Їхні історії теж – певним чином досягнення, а також дивовижні і гідні вашої уваги!

Катерина Десницька (1886, Луцьк – 1960, Париж) – принцеса Сіаму (тепер Таїланд) На Пхітсанулок, дружина сіамського принца Чакрабона. Мати Десницької переїхала з 9 (!) дітьми з Луцька до Києва, коли помер чоловік. Вона змогла забезпечити їх усіх хорошою освітою. Зокрема Катерина навчалася у Фундуклеївській жіночій гімназії, а згодом переїхала до Санкт-Петербурга, де навчався її брат. Закінчила там курси медичних сестер у шпиталі імператриці Марії Федорівни.

 

Якось на вечірці в салоні у мадам Храповицької Катерину вподобав смаглявий гусар російської імператорської гвардії. Як з’ясувалося, Чакрабонгсе – принц Сіаму. Для нього це було кохання з першого погляду. Але Катерина у 1905 року пішла на фронт медсестрою – якраз тривала російсько-японська війна. Звідки згодом повернулася з трьома бойовими нагородами, зокрема Георгіївським хрестом за мужність.

This slideshow requires JavaScript.

Тим часом Чакрабонгсе не забув вродливу волинянку, писав їй листи на фронт. А в одному з них освідчився: “Мені ніхто не потрібен, крім тебе. Це було б неземним щастям, якби ти була поруч!”. У січні 1906 року закохані вирішили одружитись. На перешкоді не стало навіть питання віри: принц сповідував буддизм, а Катерина була православною. Вони таємно обвінчалися у грецькій церкві Святої Трійці в Стамбулі.

Та казка закінчилась, щойно батьки принца дізналися про одруження. Королівська родина сприйняла цей шлюб як мезальянс і не визнала його, Катерину при дворі не прийняли. Навіть народження королівського онука Чули в 1908 році нічого не змінило. Лише коли через два роки король Рама V помер і королем Сіаму став його старший син Вачіравуд (Рама VІ), він визнав шлюб, а Катерина отримала титул герцогині де Піснулок. Влітку 1911 року подружжя відвідало Київ.

Неймовірна історія закінчилася через банальну зраду, як це розцінила українка. Чакрабонгсе закохався в принцесу Чаваліт, дочку свого далекого родича. В королівській родині Сіаму практикували багатоженство, і чоловік просив Катерину з цим змиритися. Але вона вимагала розлучення. Відмовилася від великих аліментів, згодилася лише на 1200 фунтів річних. Син подружжя Чула залишився у Сіамі, бо був сином спадкоємця престолу, а Катерина Десницька влітку 1919 р. виїхала до свого брата-дипломата в Шанхай. Там вона працювала у Червоному Хресті.

This slideshow requires JavaScript.

Все ж коли через рік принц помер, Катерина приїхала в Бангкок на кремацію. Повернувшись в Шанхай, Катерина придбала невеличний будинок. Невдовзі вийшла заміж за американця Гарі Клінтона Стоуна, з яким переїхала до Франції. Там і минула решта її життя, яке обірвав серцевий напад у 1960 р.

Син Катерини Чула закінчив Кембриджський університет, став істориком і серед іншого написав історію про родовід сіамської королівської династії Чакрі. У 2018 р. на малій батьківщині Катерини Десницької, у Луцьку, відбулася презентація книги “Катя і принц Сіаму”. Її написала онука Десницької Наріса Чакрабонгсе. Це була перша книга, перекладена з тайської на українську.

 

Юлія (Джулія) Муллок (1928, Пенсильванія, США – 2017, Гаваї, США) – остання принцеса Кореї, громадянка США, етнічна українка. Юлія походила з родини українських емігрантів, здобула гарну освіту та працювала в команді одного з найкращих архітекторів Нью-Йорка, яка розробляла скляну піраміду для Лувра. Водночас особисте життя дівчини довго не складалось. Вирішивши кардинально змінити його та поїхати до Іспанії, 35-річна Юлія розклеїла оголошення про продаж своєї квартири. А далі події розгорталися як в кіно. Оглянути квартиру прийшов її новий співробітник, випускник Прінстона Ї Ґу – останній принц Корейської імперії, який одразу вподобав дівчину.

Принц попросив заради нього залишитися у США. А згодом освідчився їй – українською! І хоча на той час в українській діаспорі зв’язки з представниками інших націй не користувалися популярністю, та й було очевидно, що цей шлюб – мезальянс, батьки нареченої погодилися. Так українка стала принцесою Кореї. За нею до кінця життя закріпився титул “Її Імператорська Величність”.

Варто зауважити, що монарша династія вже не мала впливу в Кореї. Країна перетворилась на президентську республіку, всі імператорські маєтки націоналізували. Навіть коли в 1963 р. до влади в Кореї прийшов новий президент і дав згоду на повернення королівської родини на батьківщину, було зрозуміло, що владу монархи вже не повернуть.

This slideshow requires JavaScript.

Водночас життя принцеси Юлії було непростим. Батьки чоловіка так і не прийняли її, а відсутність дітей посилювала неприязнь. Аби відволіктись, Юлія займалася благодійністю в сиротинцях та відкрила крамницю, де продавали одяг, пошитий людьми з інвалідністю. Місцеві називали її “Великою мамою”. За іронією долі, слово “мама” вона чула лише від чужих людей — подружжя так і не змогло мати дітей та врешті удочерило дівчинку, яку назвали Євгенією.

Все ж у 1982 р. пара офіційно розлучилась після 20 років шлюбу. Ні Ї Ґу, ні Юлія не одружилися вдруге. Принц переїхав до Японії, де викладав архітектуру в університеті. А остання принцеса Кореї ще багато років жила в Сеулі. Померла вона на 90-му році життя в притулку для літніх людей в Гонолулу на Гаваях.

This slideshow requires JavaScript.

Історії з допомогою “Вікіпедії” та спільно з порталом Diaspora.ua зібрала Дарка Горова 

Підтримати проект

Будьте в курсі усіх акцій та розпродажів:

Підпишіться на нашу сторінку у Фейсбук чи Instagram або отримуйте сповіщення про акції використовуючи ТвіттерViber або читайте наш канал у Telegram!

 

Завантажити більше пов'язаних статтей

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Зверніть увагу

ТОП-8 найстаріших аеропортів світу

Найстарішому аеропортові світу цьогоріч виповнилось 112 років. Загалом у світі діє кілька …