5 квітня 2019 він вийшов із Бесарабської площі у Києві і 12 вересня фінішував на площі Комерції в Лісабоні. За 161 день Валентин Черненко подолав пішки 5477 км і поставив новий рекорд – найдовший піший похід, здійснений українцем. Lowcost.ua поговорили з Валентином про його маршрут, побут в дорозі та враження від 12 країн, якими мандрував. А детальний щоденник подорожі шукайте на його блозі – travelobzor.com
– Розкажи для початку, як взагалі з’явилася ця ідея?
– Спочатку ми з сім’єю їздили в тури, тоді почали самостійно. Одного разу два місяці подорожували машиною 5 країнами – Болгарія, Румунія, Сербія, Чорногорія, Хорватія. І це було просто вау – справжнє життя, як воно є! І мені захотілося збільшити географію, а ще й випробувати себе: як далеко зможу дійти? Чи може сучасна людина в принципі ходити на такі відстані? Тому що наше життя уже давно стало сидячим, і стає дедалі більше нерухомим – зараз люди уже навіть вулицями не ходять, а пересуваються на гіробордах і моноколесах. Ще хотілося перевірити, наскільки така подорож складна морально. І от саме цей момент виявився дуже непростим, тому що сім’ї мені катастрофічно не вистачало. До того ж посередині мого походу дружина в Києві зламала ногу, я хотів уже було повертатися. Але перед камерами і пресою подався на рекорд України, відчував певну відповідальність. Саме тому, не зважаючи на докори сумління, пішов далі. А дружина, коли одужала, приїздила в Мілан, де ми зустрілися.
– А наскільки детально ти спланував подорож ще в Києві?
– Спланувати детально не можливо. Я лише чітко знав, що точно хочу подивитися і планував по ходу на тиждень наперед. В Україні обов’язковим містом був Львів – одне з моїх улюблених міст – там я повноцінно зупинився і погуляв увесь день. В Польщі обов’язковими були Перемишль, Тарнув і Краків. Але часом дорогою з’являлися несподіванки – наприклад, на маршруті в Польщі було крихітне містечко Пшіна, половина якого – це прекрасний парк з палацом, озерами, зоопарк. В путівниках нічого про такі маленькі міста, зазвичай, не говорять. Але деколи там справді хочеться залишитися. В Чехії обов’язковими були Острава та Брно, звідти вирушив у Австрію: подивився Відень, монастир у Мельку, йшов долиною Дунаю, через Лінц, Озерний край, Зальцбург – це дуже красиво…
– Навіть зараз говориш, придихаючи.
– Так, Австрія – моя фаворитка. Вона невеличка, але з усіх країн, де я був, найкрасивіша. Звідти я перейшов в Німеччину: Мюнхен, замок Нойшванштайн, Боденське озеро – зробив невеликий крюк, але подивився один із найкрасивіших регіонів всієї країни. Потім була Швейцарія, вся країна – одне красиве місце, але вона надзвичайно дорога, тому я намагався її пройти швидше. Звідти через Альпи потрапив до Італії: Мілан, Турин, тоді у Францію – знову Альпи і Лазурове узбережжя та Монако.
В мене було 3 футболки, дві з них були з логотипами спонсорів. Я постійно їх носив, вони вигоріли на сонці і виглядали не дуже, а третю беріг, одягав у гостях або за особливої нагоди. То в Монако, Ніці та Сен-Тропе я навіть із наплічником ішов у цій «нарядній» футболці. Потім були Марсель та Арль, і нарешті Іспанія – Барселона, Сарагоса, Мадрид, Саламанка, а там уже і до Португалії близенько.
– В Європі багато обладнаних пішохідних маршрутів. Вдавалося йти ними?
– Я раніше думав, що відомий паломницький маршрут Каміно-де-Сантьяго знаходиться тільки у Франції, Іспанії, а виявляється, його можна починати навіть у Польщі і Німеччині. Я постійно всюди зустрічав символ Каміно – мушлі морського гребінця і часто йшов цим маршрутом. Іноді я навіть відкладав свій навігатор і слідував за жовтими стрілками, бо вони справді показували кращий і коротший шлях. А згодом придбав паспорт пілігрима, він дозволяє зупинятися в притулках для паломників, які коштують 5-10 Є. І цей паспорт потім дуже допоміг, коли майже на кордоні Іспанії з Португалією мене зупинила поліція. Я вже виглядав тоді досить поганенько, у мене виросла борода, ніс згорів і почервонів – виглядало, ніби я з кимось побився. І поліцейські спершу перевірили мій паспорт, тоді кудись дзвонили, спитали про мій паспорт пілігрима, там справді стояли печатки з пілігримських притулків. Поліцейські поплескали мене по плечі та побажали гарної дороги. І як би все повернулося, якби не було того паспорта – це питання! Один із висновків, які я зробив в цій подорожі: все для чогось потрібно і згодом десь знадобиться.
– А яким чином ти зміг знаходитися в Євросоюзі понад 90 днів?
– Я відкрив робочу польську візу, яка надає право бути на території ЄС 180 днів. Одразу було ясно, що 90 днів мені не вистачить, а візові агенції нічим не могли допомогти. Маршрут пролягав багатьма країнами, виникали питання, чи є певна сума на кожен день, бронювання готелів на весь період. Тобто була своя специфіка, яка б жодному посольству не сподобалася.
– Довго готувався до подорожі?
– Готувався 2 роки. Гроші почав відкладати, продав свій Nissan X-Trail, щоб покрити частину витрат. Також мені дуже допоміг спонсор – мій знайомий, який займається інвестиціями, передав значну суму, як благодійний внесок. А от фізично я готувався не правильно – в тренажерній залі і грав футбол. Натомість треба було брати рюкзак, вибирати собі маршрут і так ходити. Тому що в тренажерці все одно не постійні навантаження – трохи покачався, побігав, те-се, сів в машину, поїхав, диванчик, відпочинок… А от коли ти тиждень безперервно ідеш, тоді в організмі справді метаморфози відбуваються.
– Знаєш, скільки важив твій рюкзак?
– Спочатку 20 кг, а потім десь 17 кг. Вага залежала від води. В горах із цим просто, багато струмків, а от в Іспанії чи Португалії бувало сутужно, тому доводилося тягнути по 3 великих пляшки. Сковорідку, щось із посуду, один газовий балон викинув. А ще дуги з намету – замість них використовував трекінгові палки. Також для полегшення ваги я взяв легкий спальник, тим паче вже в травні і влітку мало бути тепло. Але весна і початок літа видалися дуже холодними, я сильно потерпав від холоду. Тоді винайшов ще один лайфхак: йшов у кемпінговий душ, довго парився там під найгарячішою водою, опісля залазив у спальник, і на кілька годин засинав міцним сном.
– І ще ж був бегемот.
– Так, м’яка іграшка-бегемот Облачко
– А була спокуса викинути Облачко?
– Він, безперечно, не був найбільш затребуваним у поході, але його дала донька і це святе. Я для неї з Франції ще тягнув 12 великих мушель морського гребінця, а вони чимало важать. Донька займається творчістю, я для неї зібрав і тягнув із Франції аж до Лісабону. Це теж не було практично.
– А наскільки великою була твоя аптечка?
– Не великою. Те, що реально знадобилося – це бинти, пластир, вата і все, що для мозолів. Вони з’явилися уже в Житомирській області. В один із перших днів я пройшов 50 км, наступного дня проповз 18 км. Планував дійти до Житомира за один день, вийшло за два. Згодом мозолі стали грубшими, і боліли менше, але час від часу все ж давалися взнаки, тому використовував аптечку постійно. І до речі, обидві пари мого взуття – легкі кросівки та трекінгові черевики – вижили, хоча не було людини, яка б не сказала, що ти в цьому не дійдеш.
– Розкажи ще будь ласка про те, як потрапити в Національний реєстр рекордів України.
– Спочатку подати заявку про намір здійснити рекорд. Можна навіть спершу подзвонити їм і запитати, чи щось подібне робили. Я от щойно якраз був там в гостях і хтось телефонував, питав про найдовший безперервний концерт. Виявляється, один такий тривав цілу добу. А потім ще важливо зуміти довести, що рекорд відбувся. Бо були такі випадки, що українці дійшли до Парижа, до Стамбула, однак їхні рекорди не зареєстрували з технічних причин.
– А ти як довів кілометраж і маршрут?
З допомогою трекера Garmin. Він постійно фіксував моє місцезнаходження і потім можна було побачити всі пересування одним треком.
– А де здебільшого ночував? У наметі?
– Якщо вдавалося. Тому що на Лазуровому узбережжі навіть кемпінги дуже дорогі – по 40Є за можливість розкласти свій намет на одну ніч. А у мене бюджет на ночівлю був закладений не більше 15Є.
– Так, в Європі з цим строгіше ніж у нас – будь-де намет не поставиш.
– В наметі ночувати заборонено, але просто лягти на землі, на лавочці в парку – можна. В Польщі і Чехії на намети ніхто не звертає уваги, а от Австрія, Німеччина справді – можуть небайдужі громадяни подзвонити і викликати поліцію. Мені доводилося розкладати намет майже у всіх країнах, однак обережно – після заходу сонця і прокинутися ще до світанку – і жодного разу не було питань. Або були такі ситуації, коли до готелю не встигав дійти чи не зміг знайти дешевий, то я залазив в складений намет, наче у спальник, там є сітка антимоскітна, через яку можна було дихати. Я додумався до такого способу у французькому парку природи Комарг, де багато боліт і живуть фламінго. А також ціла армія комарів. Намет там неможливо було поставити, тому що земля була тверда, як камінь, і кілки не забивалися. Спочатку я намагався спати в спальнику, але комарі кусали обличчя, а якщо залізти в нього повністю, не було чим дихати. Тоді я заліз в намет, і антимоскітна сітка мене врятувала.
– А чи користувався каучсьорфингом?
– Так, вперше спробував в ції подорожі. В Німеччині і Австрії він дуже добре працює, люди справді обмінюються досвідом, знайомляться з усім світом, спілкуються. Навіть у невеликих містах завжди було декілька варіантів безкоштовного житла. А от Італія, Іспанія, Португалія – дуже рідко вдавалося поселитися. Користувачів значно менше, і часто вони неактивні. В Іспанії взагалі не відповідали, навіть «ні» не писали. У Франції була теж своя специфіка, тому що на Лазуровому узбережжі багато бажаючих пожити на халяву, тому французи запрошують до себе тільки тих, хто справді сподобався – мене от запросили переночувати в Сан-Тропе. Взагалі досвід каучсьорфингу так сподобався, що всім рекомендую його спробувати. І не тільки тому, що це безкоштовно, а й тому, що справді цікаво і захопливо: зупиняючись у місцевих, ти наче пізнаєш країну зсередини.
– А взагалі як часто була нагода контактувати з місцевими?
– Зараз люди в будь-якій країні світу зосереджені на своїх проблемах і доволі байдужі до того, що відбувається навколо. Але є і такі, яким не однаково. Багато людей просто підходили до мене і пропонували допомогу. От бачили з машини, що йде хлопець з рюкзаком, зупинялися, давали їжу, гроші, питали, чи все ок. Це мене справді шокувало. В Італії, в маленькому місті Маджента біля Мілану я був настільки виснажений, не міг знайти житло, а намет було ніде поставити, бо довкола поля, залиті водою. Сів на лавочку, перепочити, і зупинилася машина з пакистанцями. Вони розпитали, що й до чого, і познайомили мене з українкою, яка дуже допомогла. Або один поляк Яник теж надзвичайно мені допоміг: домовився для мене за житло, сам його оплатив, в ресторані погодував, поповнив рахунок на телефоні. А почув він про мою ідею дійти до Лісабону, коли був у Харкові у відрядженні. В Іспанії дуже багато людей до мене підходили, пропонували гроші, годували. У них взагалі ця культура підтримки пілігримів дуже розвинена, казали: “Ми робимо це для себе, передусім, ми хочемо зробити хорошу справу”.
І от в такі моменти я завжди думав тільки одне: «А чи допоміг би я? Чи зупинив би я машину, якби отак побачив якогось пілігрима?». І раніше я б так не зробив. Але зараз, звісно, я вже думаю по-іншому. І ще думаю, що така байдужість не є вироком, просто часом люди заклопотані своїм, і не задумуються над такими питаннями.
– А були в інших країнах незвичні побутові нюанси, які сильно здивували?
– Ну от наприклад, відвідувачі іспанських барів кидають на підлогу серветки, виделки. Біля барної стійки лежать цілі купи сміття, і бармен час-від-часу виходить і все це згрібає. А в Італії дуже здивувала сильна підтримка церквою гуманітарних проектів. Я якось зупинився в безкоштовному притулку за пожертви, який виглядав, як пристойний готель десь за 50Є: чисто, багато книжок, настільні ігри, повний холодильник їжі. Прийшов дядечко, приготував мені вечерю, показав, що можна взяти на сніданок. Я, звісно, залишив гроші опісля. Крім цього в Італії від церкви двічі на тиждень пропонують безкоштовно продукти харчування. Українці, які тільки приїхали на заробітки в Італію і ще не знайшли роботи, якраз активно користуються цією допомогою. Як кажуть в Італії: «Тобі Бог дає, ти передаєш далі, тоді тобі Бог знову дає». Кругообіг добра в природі.
– Схоже, за ці 5 місяців у тебе багато житейських висновків і відкриттів.
– Однозначно! Наприклад, от ще такий: людину завжди веде якась вища сила. Я ніколи нікого ні про що не просив, але допомога приходила нізвідки. От закінчилася їжа, а я in the middle of nowhere, і жодного магазину дорогою. Але якимось чудом потрапив у якесь іспанське село на 50 чоловік саме в той момент, коли вони всі сидять в барі, який відчиняється тільки в певний час. І в цей же час фургончик з їжею приїхав, а більшість людей ще й англійську знають. А в мене вже такий відчай був, і в це нічим не примітне село я вже навіть не хотів заходити.
– Розумію, що вражень від побачених місць і міст багато, але буквально по одному слову про кожну країну.
– Польща – українська, Чехія – зелена, Австрія – ідеальна, це мій фаворит, все для людей, і не така правильна як Німеччина. Бо ця – хороша країна, але складна. Швейцарія – дорога, Італія – байдужа, мені не вистачало там спілкування. Італійці сидять, п’ють своє капучіно і на все начхати. От в Італії мені допомагали французи, пакистанці, українці, але не місцеві. Вони лише казали: «Компліменті». Але на противагу цьому багато хороших справ робить церква, і не дивно, що в Італії – один із центрів християнства. Франція – морська і гламурна, але, думаю, це тому що я йшов Лазуровим узбережжям. Іспанія – спекотна і, сказати б, така особлива, бо справді дуже відрізняється від всієї Європи. І Португалія – аграрна. У них виноград росте навіть на клумбах на перехрестях доріг.
– А як гадаєш, результат вартував-таки витраченого часу, грошей, мозолів, погіршених стосунків із сім’єю?
– Коли питають про витрачений час, я не зовсім розумію. Бо він не витрачений – це прекрасний, реальний досвід. Я зробив те, що давно хотів і планував. Навіть якщо більше ніколи в житті не досягну ніяких вершин, знатиму, що все ж в мене була крута мета, яку я досягнув! В Києві дні летять один за одним і насправді мало чим відрізняються між собою.
А коли я йшов – це було життя, яке тривало: нові обличчя, нові місця, нові враження. Зараз люди кажуть мені: “О, ти наче тільки вийшов, а вже повернувся”. А мені так взагалі не здається, за ці 5 місяців я наче прожив насичений рік.
– Що б ти побажав тим, хто хотів би здійснити щось подібне?
– Якщо є мрія, треба обов’язково спробувати! Навіть якщо не вийде, це нічого – це буде пройдений етап. Але якщо так і не зважитися, ця думка про нереалізованість буде гризти все життя.
Розмовляла Дарка Горова
Будьте в курсі усіх новин, акцій та розпродажів:
Підпишіться на нашу сторінку у Фейсбук чи Instagram або отримуйте сповіщення про акції використовуючи Твіттер або читайте наш канал у Telegram!
