Кордони так довго закриті, а серіал “Емілі в Парижі” (ви ж уже бачили?) настільки красивий, що ми “знову захотіли в Париж”. Lowcost.Ua уже писав про ТОП інста-місць та оглядових майданчиків Парижа, в якому районі зупинитися та все про транспорт у столиці Франції і про 10 найвідоміших історичних кафе Парижа. А сьогодні ми починаємо цілий паризький серіал – про всі відомі пам’ятки столиці Франції нам небанально розповість і проілюструє своїми ж знимками фотографка Інна Власюк, українка, яка вже 15 років там живе. Звісно, ми все ще не можемо поїхати в Париж, але можемо влаштувати віртуальний бон вояж! Він буде справді цікавим і почнемо ми з візитівок, без яких Париж неможливо уявити.
Ейфелева вежа
Якби я спитала вас, хто спроектував Ейфелеву вежу, ви б точно не помилились з відповіддю. Чи не так? Здається, вона очевидна: загальновідома історія говорить, що Ейфелеву вежу за два роки збудував Гюстав Ейфель у 1889 р. до відкриття Всесвітньої виставки. Це був видовищний вхід на захід. Але це насправді не зовсім так.
За 5 років до виставки 28-річному ельзасцю Морісу Кехлену прийшла в голову ідея збудувати вертикальну металеву вежу вищу за 300 метрів. Не йшлося про встановлення якихось рекордів, але все ж ідея, можна сказати, витала в повітрі. У Вашингтоні от-от мали встановити обеліск, та й сам Моріс якраз до цього брав участь у проектуванні внутрішніх конструкцій Статуї Свободи. Одного разу він поділився думками зі своїм колегою Емілем Нугьє. Інженери взялися за ідею, малювали ескізи і робили загальні розрахунки. У 1884 р. попередній проект готовий, вони йдуть із ним перед ясні очі свого патрона, пана Ейфеля.
Будівництво цієї вежі настільки не зацікавило його, що Ейфель монотонно похитав головою і відмовився особисто вести цей проект. Але хитання головою, нехай і не надто завзяті – це теж яке-не-яке схвалення. Моріс із Емілем не опускають рук, а навпаки знаходять потрібних спеціалістів і архітектора, який погодився розробити детальний план будівництва в потрібному масштабі. Це все займає ще кілька місяців і інженери знову повертаються до Ейфеля, бо готовий план вимагає отримання патенту. І саме в цей момент у проекті з‘являється підпис Гюстава Ейфеля. Розуміючи, що його ім‘я пришвидшить всі адміністративні демарші, Ейфель ставить своє ім‘я над двома іншими і переконує президента Всесвітньої виставки створити конкурс на найкращий проект побудови металевої вежі висотою більше 300 м з квадратною основою 125 м, яка служитиме входом на Марсові поля. І, о, чудо, умови конкурсу абсолютно співпадають з вже готовою розробкою Ейфеля. Однак у конкурсі взяли участь аж 107 проектів, і найоригінальнішими були 300-метрова вежа-гільйотина, або вежа-розпилювач води. Ні, ну погодьтесь, ми не багато втратили, коли ці ідеї залишились тільки ідеями! А проте, уявіть собі, якби їх затвердили – ото б ми з вами мали б величезну гільйотину посеред Парижа. Така собі романтика…
А потім Ейфель підписує контракт зі своїми інженерами, в якому вони зобов‘язуються віддати пану Ейфелю ексклюзивне право на патент без будь-якого обмеження в будь-який момент на його вимогу, поступаючись правом реєстрації подібного патента будь-де за кордоном, якщо така потреба виникне. Натомість месьє Ейфель взяв на себе витрати на реєстр самого патента і зобов’язався виплатити інженерам 1% від суми, яку йому заплатять за будівництво. А також пообіцяв вказувати імена Моріса Кехлена та Еміля Нугьє щоразу, коли йтиметься про вежу. Точно не відомо, чи дотримався всесвітньовідомий архітектор своїх зобов‘язань, за винятком єдиного: останнє зобов’язання точно не виконане, бо хіба ви чули колись імена молодого ельзасця та його колеги?
І хоч невдоволені парижани активно протестували проти побудови «цього металевого монстра», перші відвідувачі виставки були відверто в захваті від атракції. В книзі відгуків хтось обіцявся назвати свою внучку Ейфеліною, а хтось писав романтично, що du haut de cette tourelle, on voit le dos des hirondelles – “з вершини цієї башти видно спини ластівок”.
Собор Паризької Богоматері
Історія Нотр Дам де Парі або Собору Паризької Богоматері така об‘ємна і значуща для самої Франції, що важко лише порахувати, скільки книг про нього написано, не те, щоб їх усі прочитати. Звісно, я не змагатимуся з авторами, але принаймні, спробую розповісти кілька цікавинок.
Початок будівництва – 1163 р, але насправді церква на цьому місці знаходилася ще з римських часів. В І ст. тут стояв храм Юпітера, а перед ним – колона з зображенням римських і галльських богів. Вона, до речі, теж збереглась завдяки зведенню Нотр-Даму, бо, щоб не викидати камінь, її просто вмурували в стіну. Так колона і дійшла до наших днів та зберігається в музеї Cluny. Взагалі щонайменше 4 церкви на цій паризькій площі передували Нотр-Даму. Дві церкви – святого Етьєна та Богородиці – в XII ст. були в поганому стані і занадто тісним для прихожан, тому єпископ вирішив звести на їх місці величну церкву. Будівництво було воістину грандіозним і тривало 200 років. Постійно не вистачало грошей, парижани казали, що потрібно «attendre 107 ans» – чекати 107 років, (згодом цей вислів став фразеологізмом).
У врешті збудованому соборі висотою 127 м, шириною 48 м могли одночасно знаходитися близько 10 000 парафіян. Щоб ви могли уявити цей масштаб, лишень скажу, що в середині центрального нефа, просто посеред церкви можна було б легко збудувати 12-ти-поверховий будинок. Для покрівлі Нотр-Даму використали близько 1500 стовбурів дерев! Здебільшого це були 300-літні дуби. Французи часто називали дах собору la forеt, що означає “ліс”, бо всі ці стовбури насправді могли б утворити старий дубовий ліс площею в 21 га. Дивовижно, що покрівля практично не змінювалась з того ж XII ст, і це стало справжньою катастрофою під час пожежі у квітні 2019 р.
Вежі фасаду служили також сторожовими вежами Парижа, оскільки з них було гарно видно доступ до міста з Сени. Сам же собор був дуже новаторським для свого часу. Це була друга готична будівля у світі. До того ж архітекторам вдалось витримати пропорції золотого січення, себто створити ідеальну будівлю. Якщо подивитись згори, Нотр-Дам має форму хреста. Фасад же часто називають “музикою в камені” або “кам‘яною “Біблією”. Остання назва пов‘язана з великою кількістю скульптур, які мали переповісти здебільшого неграмотному населенню історію створення світу і гріхопадіння, а також те, що чекає на вірян, якщо вони житимуть праведно або гріховно.
Собор Паризької Богоматері був свідком багатьох історичних подій, вінчання королів, тут молились перед походом до Святої Землі хрестоносці, тут у 1303 р. король Філіп IV створив перший парламент. В часи Великої Французької революції собор розграбували революціонери. Мощі та реліквії, які зберігались в ньому, вдалось сховати. Зображення французьких монархів у головній галереї королів «стратили», обезголовивши їх, хоч насправді йшлося про біблійних юдейських королів. Взагалі революціонери хотіли знищити собор, як один із символів монархії, але Робесп’єр запропонував всім, хто хоче врятувати Нотр-Дам, заплатити певну суму. І парижани, звісно ж, були готові віддати останнє.
Собор зрештою став складом, а пізніше – “Храмом Розуму”, церквою для нової системи вірувань, створеної, щоб замінити християнство. Більшість дзвонів переплавили на гармати. До речі, кожен дзвін має власне людське ім‘я. Найбільший із них – Емануель – є другим найбільшим дзвоном у Франції після Савоярда з дзвіниці базиліки Сакре-Кер, і важить понад 500 кг.
Після революції приміщення собору повернули вірянам у 1802 р, а вже 1804 р. тут коронував себе Наполеон Бонапарт, ставши першим імператором Франції. Варто сказати, що вже в той час Нотр-Дам був настільки занедбаний, що для цієї церемонії стіни довелось закрити червоною тканиною, що можна побачити на картинах, які зображують той день.
Ми всі знаємо знаменитий роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері». Виявляється, своїм твором письменник хотів привернути увагу до занехаяної історичної будівлі. І йому це вдалося – реконструкцію почав у 1845 р. талановитий архітектор Ежен Віолле-ле-Дюк. Тоді ж з’явилися більшість гаргуль та химер на даху, та й самого архітектора “можна побачити” серед скульптур 12 апостолів – це святий Фома, який тримає в руках лінійку. Всі вони чудом були врятовані і не постраждали під час пожежі 2019 р. За кілька днів до того робітники зняли їх для реставрації!
До слова, про вцілілі пам‘ятки. Ви ж пам‘ятаєте ту страшну пожежу? Робітники думали, що разом зі шпилем, який обвалився до середини храму, згорів і півень, що знаходився на самій верхівці. Та пізніше, розбираючи завал, робітники знайшли його практично не ушкодженим. Щоправда, через вплив високих температур поки неможливо зрозуміти, чи вбереглися реліквії, що знаходилися в самому півневі. Йдеться про одну з колючок Тернового вінця та частинки мощів святого Діонісія, першого єпископа Парижа та святої Женев‘єви, яка оберігає столицю Франції. Найімовірніше, що півня – одного з символів Франції – відновлять, а завдяки сотням детальних планів архітектора Віолле-ле-Дюк буде ідеально відновлений і сам собор.
Для мене це місце є особливим. Ту атмосферу, яка панувала в соборі, неможливо передати словами. Коли я потрапляла туди, фізично відчувала абсолютну Божу благодать. Яскраве кольорове світло вітражів стелилось під ноги, гарячі вогники сотень свічок та лампадок мерехтіли на свічниках, велично звучав орган, а молитви линули вгору до неба. Сподіваюся пережити все це колись знову…
Сакре-Кер
Де б ви в Парижі не були, на якій із вулиць ви б не опинились, майже звідусіль можна побачити дві пам’ятки: мереживний пік Ейфелевої вежі і зефірно-світлі бані базиліки Сакре-Кер. Вона вмостилася, як біленька горлиця, на найвищому з пагорбів Парижа, а це майже 120 м над рівнем міста.
Якщо ви вже відвідали Париж, то знаєте, що Монмартр – це безкінечні вервечки сходів, які без упину зміяться то вгору до собору, то вниз до станцій метро. Зауважте, що від підніжжя пагорба з площі Saint Pierre (найближчий вихід зі станції метро Anvers) ви нарахуєте рівно 222 сходинки, підйом якими рівнозначний приблизно 15 поверхам висотки. Якщо ж сумніваєтесь в своїх силах, можна піднятись фунікулером всього за півтори хвилини, використавши лише один білет на метро, які тут теж діють.
Але запевняю вас, що всі зусилля, яких доведеться докласти під час сходження, будуть сповна компенсовані тим фантастичним видом, який відкривається із вершечка. Будиночки, вулички, палаци, собори видаються якимось велетенським іграшковим містечком, створеним невидимим майстром і дбайливо розкладеним біля підніжжя. Відчуваю щоразу себе тут трошки Гулівером, якому пощастило побувати володарем білого міста.
Минулоріч базиліка офіційно святкувала своє сторіччя: попри те, що офіційною датою початку будівництва був 1875 р, собор освячений аж після завершення війни, в 1919 р. Базиліку звели з особливого вапняку, який привезли сюди з кар‘єрів Шато Ландон. Особливістю цього каменю є те, що під час дощу, від контакту з водою він покривається тонким шаром вапнякового нальоту і стає ще білішим, ніж був до цього. Тому він не потребує жодної реставрації, бо кожна злива робить Сакре-Кер ще привабливішою.
Висока дзвіниця позаду базиліки ховає від допитливих туристів ще одну цікавинку. Тут знаходиться найбільший дзвін Франції, який називається Савоярд. Він вилитий у місті Ансі у 1891 р. і важить аж 19 т (один лише його язик – 850 кг) – це один із найважчих дзвонів світу. Щоб доставити його на вершину Монмартра, довелось задіяти аж 28 запряжених одночасно коней.
Тріумфальна арка
Якщо кажуть, що всі дороги ведуть до Риму, то всі паризькі дороги ведуть до Площі зірки (place de l’Еtoile) і ніяк інакше. Славнозвісні Єлисейські поля провадять вас від площі Конкорд саме сюди, де розташована Тріумфальна арка Парижа — один із символів міста, а також і національний символ військових звитяг.
Складно сказати, чому Тріумфальна арка набула такої популярності, проте найімовірніше нею вона завдячує унікальному місцю розташування. Вже сама назва говорить про те, що, подивившись на площу згори, ви побачите 12 широких проспектів-променів. Я рекомендую піднятись на Арку якось ввечері, щоб насолодитись унікальним видом на місто, бо куди б ви не подивились, звідусюди вас оточуватимуть розлогі паризькі панорами. Вхід нагору – €12 за повним тарифом.
Легенда розповідає, що наступного дня після перемоги французького війська під Аустерліцом, Наполеон звернувся до своїх солдат і сказав, що після такої славної битви вони повинні повертатись додому не інакше ніж через тріумфальні арки. Так, 2 місяці потому, з’явився наказ розпочати будівництво Тріумфальної арки. Власне, в серпні того ж року сам Наполеон і заклав перший її камінь, який був виготовлений у формі щита з пам‘ятним написом, покрий бронзовою пластиною для захисту.
Сьогодні ми настільки звикли до того, якою є Тріумфальна арка, що важко уявити, що один із проектів передбачав тут побудову трирівневої будівлі у вигляді рожевого слона! Наполеон так і не встиг побачити свого творіння, але його прах пронесли крізь Арку після повернення з острова Святої Єлени.
Тріумфальна арка розташована на так званому «Тріумфальному шляху» Парижа, який утворює історичну вісь. Себто якщо стояти спиною до Лувру в напрямку Єлисейських полів, то перед вами будуть розташовані всі три арки: Тріумфальна арка на площі Каррузель (т.зв. Мала Тріумфальна арка, знаходиться в саду Тюільрі), Тріумфальна арка (на площі Зірки) та Велика арка Дефанс (сучасна арка в діловому кварталі Дефанс). Коли ви стоятимете поруч із Тріумфальною аркою, приділіть особливу увагу її барельєфам та декорації. На стінах вигравіювано аж 500 імен французьких воєначальників, а також назви 128 битв. Під аркою з 1921 р. також знаходиться і Могила невідомого солдата, де завжди горить вічний вогонь.
Статуя Свободи
Якщо хочете побачити Статую Свободи, втілення богині свободи, яка ніби виходить із води і вітає кораблі в Новому Світі, не варто їхати аж за океан, на славнозвісний Ліберті-Айленд. Ви просто можете здійснити маленьку вечірню прогулянку від мосту Мірабо до Ейфелевої вежі, або сісти на один із маленьких туристичних корабликів, які курсують водами Сени. На самому виступі невеликого штучно створеного Лебединого острова гордо здійнявши праву руку з факелом стоїть Леді Свобода. Чи то пак Мадам Свобода? І значно меншого розміру.
Ту саму Статую Свободи, яка сьогодні стала символом демократії і свобод у всьому світі, а не лише обличчям Америки та візитівкою Нью-Йорка, побудував у Парижі французький скульптор Фредерік Огюст Бартольді. На День Незалежності США 4 липня 1884 р. Франція офіційно подарувала Статую Свободи американському послу в Парижі. Знадобилось ще 2 роки, щоб доставити її та звести поблизу Нью-Йорка.
Ідея створення статуї належала видатному французькому юристу Рене Лефевру де Лабулайє, поборнику свобод, який вболівав за звільнення світу від рабства. Саме він звернувся до Огюста Бартольді, який вже тоді був відомим творцем монументальних проектів. Скульптор охоче став до роботи, взявши за основу вже існуючий план величезної статуї-маяка, яку Бартольді намагався продати правителю Єгипту до відкриття Суецького каналу. Цікаво, що ця скульптура тоді мала називатись «Прогрес» або «Єгипет, який несе світло в Азію». Пізніше Бартольді заперечував подібність обох проектів, запевняючи, що між ними немає геть нічого спільного.
Проте створення гігантської скульптури потребувало неабияких інженерних рішень. Саме тому Бартольді звертається за допомогою до конструкторського бюро Гюстава Ейфеля, оскільки йому вже вдавалось будувати легкі металеві конструкції, зокрема мости. Уявіть собі, що всередині мідної скульптури існує величезна сталева конструкція з металевих перекладин, яка один в один копіює всім нам відому Ейфелеву вежу!
Роботи тривали протягом кількох років. Щодня в павільйонах 20 майстрів вручну надавали форму мідним листам, працюючи по 10 годин щоденно. Пізніше статуя розібрали на частини і транспортували через океан на борту фрегата «Ізер», що на той час було просто фантастикою: вага мідних конструкцій перевищувала 31 тонну, а сталевих – 225 тонн!
Далі кострукцію зібрали знову на навмисне створеному постаменті, висота якого практично дорівнює висоті самої скульптури – 46 м. На відкритті 28 жовтня 1886 р. був присутній 22-й президент Америки Гровер Клівленд, але саме Бартольді випала честь перерізати стрічку, яка утримувала величезне біле покривало, яким була накрита Статуя Свободи — символ вічної дружби між американським і французьким народами. Бартольді в той момент вигукнув, що здійснилась мрія всього його життя, а президент Клівленд сказав, що віднині свобода назавжди поселилась на берегах Америки.
Але повернімося до Парижа. Через 4 роки після офіційного відкриття американська діаспора подарувала місту зменшену вчетверо точну копію американської скульптури, яка і сьогодні стоїть між берегами Сени. Хоча невелика відмінність між двома близнючками таки є: на оригінальній збірці законів, яку тримає Леді Свобода лівою рукою вибита дата Дня незалежності Америки 4 липня 1776 р, на збірці паризької Мадам Свободи вибито дві дати – 4 липня 1776 р, а також 14 липня 1789 р – День взяття Бастилії.
А ще заінтригую вас і скажу, що в Парижі можна побачити навіть не одну Статую Свободи. Вгадайте, скільки копій знаходяться в місті?
Сорбонна
Історія Сорбони почалась в 1215 р. з моменту об‘єднання кількох теологічних коледжів на лівому березі Сени. В той час навіть назва «університет» вживалась саме для визначення ось цієї спільноти. Саме ж найменування Сорбонна походить від імені особистого духівника Людовіка ІХ Святого — месьє Робера де Сорбонна. Саме він перший перейнявся ідеєю виховання бідних дітей та можливістю надати їм якісну безкоштовну освіту. В Сорбонні священики та монахи викладали лише на 4 факультетах: теологія, право, медицина та мистецтво. Втім університет швидко розвивався та став центром богослов‘я та філософії в Європі.
З часом Соборна стала знаком якості знань. Навіть навчання, яке тривало аж 10 років (!), не гарантувало студентам отримання звання доктора наук. Для цього потрібно було вистояти в наукових дебатах із 20 опонентами- викладачами, які змінювали один одного через 30 хвилин. Дискурс тривав 12 годин поспіль без найменшої можливості перекусити чи випити води, і вже не кажучи про те, щоб зробити паузу.
Університет має бурхливу історію. Ним керував славнозвісний кардинал Рішельє, права рука Людовіка ХІІІ, який взявся реформувати Сорбонну. В роки Великої французької революції заклад закрили, як осередок релігійної науки, оскільки революціонери стверджували, що Бога не існує і намагались знищити все, що було пов‘язано з релігією. Мощі святих палили на Гревській площі, собори знищували або влаштовували в них склади — все мало мати раціональне пояснення, отже місця вірі не залишалось. Проте в 1808 р. Наполеон Бонапарт відкрив університет знову, а вже в ХІХ ст. Сорбонну перебудували.
Сьогодні найстарішою частиною Сорбони є каплиця, яку гарно видно з place de La Sorbonne. Площа ця і зараз все ще залишається залюдненою і гамірною. Приємні паризькі кафе з терасами запрошують випити ароматної кави, з фонтанів долітають бризки води, величезний, товстий кіт по-хазяйськи ходить між маленькими столиками й, певно, мурчить собі під ніс якісь історії про старі часи, коли студенти юрмою висипали з масивних воріт, сперечалися латиною про те, як влаштований світ і чи є в ньому місце вірі.
Інна Власюк, фотограф та гід у Парижі,
всі фото – авторки (крім архівних)
Будьте в курсі усіх акцій та розпродажів:
Підпишіться на нашу сторінку у Фейсбук чи Instagram або отримуйте сповіщення про акції використовуючи Твіттер або читайте наш канал у Telegram!
